З тиждень тому державним службовцям в Україні заборонили використовувати месенджер «Телеграм» на офіційних пристроях. Є достатньо підстав вважати, що месенджер моніториться ворогом. Трохи раніше, як відомо, у Франції був затриманий Павло Дуров, засновник «Телеграму».
Сьогоднішній план відрізняється від плану, який уже місяць обговорюють зарубіжні ЗМІ, тільки тим, що очільник країни озвучив його особисто своїм голосом. Оскільки з цим Планом Зеленський вже поколядував столицями Європи і США, то це, скоріше “домашка” для них, а не для нас: запросіть нас в НАТО; дайте побільше ППО-ПРО; дайте ракети і дозвольте бити по Москві…
От і пролунав із трибуни парламенту черговий набір фонем, лексем та інших словоформ, написаних закулісним спічрайтером. Щось почули якісно нове? Чіткішими стали обриси перемоги – чи далі все розпливачасто тоне в тумані мрій? Хотів би я розкласти по кісточках так званий «план перемоги», але нема там кісточок.
Вкотре бачу пошук «хороших русских» у радянському книжковому спадку. Конкретно: раз по раз хтось із нормальних українців вписується за Стругацьких. От добре: давайте Пушкіна та іншу банду геть, але Стругацькі – вони ж дисиденти, дуля в кишені, ковток повітря і так далі…
Це відбувається не відразу і далеко не для всіх помітно. Італія — в перекладі означає земля телят. Сумирних приземлених гречкосіїв — скотарів навіть ліниві греки однією лівою колонізували. Потім з’явилося кілька фамілій, яким набридло стелитися перед заморськими господарями і вони стали брати до рук меча замість мотиги. Тим мечем об’єднали всіх довколишніх «телят». Виникло військо. З «нічого» виросла грізна тисячолітня імперія.
Заяложена фраза Кеннеді у виконанні наших профпатріотів і раніше нічого, крім роздратування, не викликала. Зараз переросло у велике бажання зацідити в пику. Бо це лише патентований популізм хлопця з привілейованого класу, оте його «не питай, що держава зробила для тебе, а що ти для неї» – раз. Два – по відношенню до українських громадян завжди звучало розперезаним хамством.
Час не лікує. Час лише стирає деталі, моменти, дрібниці, але спогади не стираються. Сьогодні 9 років, як немає Ігоря Куценка… 15 жовтня 2015-го – страшний день, який розділив моє життя на «до» і «після». І це два різних життя.
Роман Господінова нагадав мені тексти мого улюбленого Патріка Модіано. Цей француз чомусь не надто популярний серед українських читачів. Навіть Карпа його колись закенселила. Але пошуки героями романів Модіано особистого минулого дуже сильно перегукуються з тим, про що пише Господінов.
Чому розгублені поляки повірили Івану Сусаніну? Бо в нього була впевненість: я знаю куди і як… Чи збирався безграмотний лапотник втопити ляхів у болоті? Чи думав він про порятунок молодого московського царя і тим врятувати атечество? Навряд чи. То вже міфотворці-монархісти пізніше допридумували. Жодна телевізійна група не супроводжувала сусанінський похід в багно. Тільки берези і жаби знали про те правду.
У Спілку письменників, попри весь скепсис до неї, більшість бажаючих прагне, як у тиху пристань. Питання: для чого?! Ще вчора рипалися на літературні заходи, а нині, ствердивши перед певною групою людей своє нібито професійне реноме, залягли у глибоку оборону статусу «пан ніхто».
