«Я знаю, что мєня студєнти називают «Мама Вєра». Знаю, і совєршенно на ніх нє обіжаюсь. Мнє, єслі чєсно, даже пріятно»… І досі чую цей трохи надривний віолончельний голос: Віра Василівна ШУТЕНКО намагається передужити «підогрітий» ресторанний гамір.
Зачепила ці спогади одна її фраза, сказана неголосно й без претензій на якомусь веселому збіговиську веселого нашого роду: «От ви всі п’яні, а я так дурна». Мало хто й помітив, яке цікаве, а в літературному плані – геніальне спостереження прозвучало. Вона й далі щось говорила, та хто там її слухав.
Перед вказівником на Вишеньки серце у грудях загамселило.
Воно рознесло по всьому тілу і радість, і ще нічим не обумовлений, неясний смуток, і млосне відчуття таємничих очікувань. Ось ще маленький шмат дороги – і зору нарешті відкриється мила річка, зачарована, як писав Олександр Довженко, і ми, як зазвичай, довго чекатимемо порома, бо він саме рушив до протилежного берега з автівками, підводами і людьми.
Не думав писати про Чорновола, але ігнорування його ювілею в українському інформаційному просторі змушує сказати своє скромне слово. Безумовно, це був Герой України. Герой, яких небагато – відданий Україні, а не якимось своїм меркантильним інтересам, завзятий і рішучий, невтомний і вредний для влади.
В’ячеславу Чорноволу радянська влада приліпила два найстрашніші на той час ярлики: націоналіст і бандерівець.
За ці дві характеристики радянський люд Чорновола боявся. Думали, що націоналіст – це той, хто крім українців нікого навколо себе не визнає, а бандерівець – це той, що всіх навколо себе, крім українців, убиває, особливо московитів.
Терентій Пархоменко — відомий український кобзар — на початку минулого століття саме чернігівську кобзарську школу поставив на високий, професійний рівень.
Постать цього кобзаря добре відома. Його репертуар записували провідні вчені того часу. Народився 1872 року у селі Волосківцях на Чернігівщині. Там і похований у 1911-му. До десяти років був зрячим. Цей кобзар бачив Сонце. А потім так грав на кобзі, що здавалось, і не переставав його, Сонце, бачити…
Чернігівський обласний депутатський курултай всукав недавно тутешній громаді чергового героя, ПОЧЕСНОГО ГРОМАДЯНИНА – Дмитра Іванова. Редактора і поета, Шевченківського лауреата… Для 99% люду – то як вода в криниці – смак аніскільки не змінився. І сонце, відколи Іванов – почесний, так само світить, всім однаково – і мудрим, простим людям, і хитрозатесаним, із тарганами в голові…
Але спочатку я розкажу про мою собаку.
Коли ми з нею йдемо на прогулянку (до лісу), то маємо різні програми і різний порядок денний. Це нас не тільки не ображає й не відчужує, але й дозволяє побачити одне в одному іншого, а не лише себе. Цікаво, повчально, безболісно. Вона літає десь по кущах, іноді так захопиться, що й загубиться. Але ніколи не забуває про мене.
Розчепірена «крабом» правиця мовби пробує торкнутися до багаття: наблизилася – відсахнулася, знову наблизилася – і миттю назад… Все воно у ритмі мовного нагнітання – імпульсивно, акцентуючи слово чи ілюструючи аргументацію.
На станції Помічна Одеської залізниці стоїть пам’ятний знак (високий камінь-моноліт з меморіальною дошкою) колишньому тутешньому інженерові депо та вчителеві Петрові Чорному.
Цей чоловік, не причетний до жодних антирадянських організацій (з членами Української Гельсинської групи познайомився вже в таборах), але Кіровоградським обласним судом визнаний колись особливо небезпечним державним злочинцем, і був засуджений до шести років позбавлення волі у ВТК посиленого режиму.
