Лана Самохвалова, яка відмовилась від російського прізвища і стала Ярославою Міщенко, навіяла мені спогад з далеких часів, коли ми працювали в УНІАН. Це була середина 90-х років минулого століття. Я тоді написав козюльку (вони тоді ще так не називалися) про нашу співробітницю Віру Іванову.
Вкотре бачу пошук «хороших русских» у радянському книжковому спадку. Конкретно: раз по раз хтось із нормальних українців вписується за Стругацьких. От добре: давайте Пушкіна та іншу банду геть, але Стругацькі – вони ж дисиденти, дуля в кишені, ковток повітря і так далі…
Це відбувається не відразу і далеко не для всіх помітно. Італія — в перекладі означає земля телят. Сумирних приземлених гречкосіїв — скотарів навіть ліниві греки однією лівою колонізували. Потім з’явилося кілька фамілій, яким набридло стелитися перед заморськими господарями і вони стали брати до рук меча замість мотиги. Тим мечем об’єднали всіх довколишніх «телят». Виникло військо. З «нічого» виросла грізна тисячолітня імперія.
Роман Господінова нагадав мені тексти мого улюбленого Патріка Модіано. Цей француз чомусь не надто популярний серед українських читачів. Навіть Карпа його колись закенселила. Але пошуки героями романів Модіано особистого минулого дуже сильно перегукуються з тим, про що пише Господінов.
У Спілку письменників, попри весь скепсис до неї, більшість бажаючих прагне, як у тиху пристань. Питання: для чого?! Ще вчора рипалися на літературні заходи, а нині, ствердивши перед певною групою людей своє нібито професійне реноме, залягли у глибоку оборону статусу «пан ніхто».
Це — ніщо інше, як хитро спланована провокація, сценаристи якої дискредитували найкращий український гурт в день їхнього ювілею, бо за ці 30 років на патріотичних піснях Океану Ельзи виросло кілька поколінь вільних українців. І одночасно дискредитували Збройні Сили України.
Я спізнився на виступ Оксани Стоміної в українському культурному центрі в Мюнхені, але встиг почути кілька її поезій і був вражений емоційною силою і красою, і поетичною довершеністю. І розповіддю пані Оксани про себе, про рідний Маріуполь, про долі друзів-військових та волонтерів, і її чоловіка, який вийшов разом із побратимами з Азовсталі, але досі в полоні.
Давно то було – у кінці 90-х минулого століття. Я тоді жила в містечку Мена. Писала. Не так багато, як хотілося, бо треба було виживати, самій ростити двох дітей. У мене на той час (1992 р.) вийшла одна-єдина книжечка «Так плакало дерево», яку мені видали як переможцю Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» . Саме так цей конкурс тоді (1991р.) називався.
Значить, тут Чепинога підняв тему Тарковського. З одного боку, він походить із України. З іншого боку, чітко заявляв про себе як русского і репрезентував русский мир. І хоча таке погане кіно під виглядом геніального знімали до нього і знімають тепер, чомусь слова “Тарковський” і “геній” — синоніми. Аргумент для захисників залізний: Тарковського таким визнали західні митці.
Дух кінорежисера Тарковського якось завітав до письменника Андрія Кокотюхи, і рєзко постав перед ним, аби злякати корифея. Голий, бридкий і м’ятєжний. В повітрі потужно пахло сіркою… Але Кокотюха не злякався, бо давно звик до регулярних візитів всякої нечисті.
