Баба Галька Приймачка доводилася нам якоюсь далекою родичкою – чи то троюрідна дідова сестра, чи дружина прабабиного племінника… Спитайте мене оце, навіщо я пишу про неї, – то навряд чи знайду відповідь. Хіба скажу про те, що життя часом минає набагато швидше, аніж здавалося колись. Хіба скажу, що навіть пам’ять наша здатна минати – вона вицвітає, як осінній цвіт, у неї заходить невблаганна земля.
На світлині – я і моя онука Уляна. Вона народилася із прямим і чорним волоссячком, але вже за рік воно стало кучерявим і золотим. Людина – єдина, мабуть, на планеті істота, в чиїх рисах, якщо вгледітися, можна побачити увесь її рід, до прапрапрапра… Так, вдивляючись у глибини атолу, крізь темряву морської безодні ти бачиш примарні тіні безкінечних рифів… Вдивляючись в обличчя Уляни, а бачу її прабабу Шарлотту. Шарлотта – моя свекруха. З роду греко-католицьких священиків. Біла кістка, блакитна кров (винищена сталінськими «освободітєлямі», але зараз не про це).
Майже 50 років Софія Колодрівська прожила з тавром ворога народу, так і не дочекавшись реабілітації. Ця розповідь про буковинську жінку Софію Василівну Колодрівську. Їй випала важка доля: сталінський режим знівечив життя, укравши 17 років молодості. 17 вересня їй виповнилося б 100 років.
Нині виповнюється 120 років від дня народження молодшого сина класика української літератури Михайла Коцюбинського – Романа. Четверта, й остання дитина у родині Коцюбинських, Рома народився 3 вересня 1901 року у Чернігові. З перших років життя Ромця, як лагідно називали малого у родині, виявив неабиякий хист до співу, літератури, всебічно розвивався. Під час літературних вечорів тішив рідних та друзів виконанням українських народних пісень, декламуванням віршів. Але разом з тим, з раннього дитинства здоров’я малого Романа було слабким. Переніс декілька хвороб, зокрема слабував на плеврит.
Ця фотографія згодом десь пропала, але вона точно була. Кілька молодиків стоять у ряд, посміхаються. Мені вони здавалися дядьками, хоча, думаю, мали десь по 25–30 років. Один із них, крайній чорновусець, вирізнявся незворушною міною, а ще тим, що одну руку згинав у лікті, прикладаючи до згину іншу. Незнаний жест мене зацікавив. Батько пояснив, що дядько у такий спосіб показує розмір впійманої рибини. Він, мовляв, затятий рибалка. Звали дядька Миколою Холодним. Я запам’ятав.
По тридцяти роках Незалежності все більше і більше плодиться героїв, сміливців і відчайдухів. Воно, звісно — геройствувати легше заднім числом. Що ж до мене особисто, то я героєм не був – вихований радянськими школою та університетом, та ще й завжди знаком застереження стояв страх батьків через мій радикалізм, адже вони краще за мене знали трагічні сторінки історії нашого роду, я тоді не вірив у швидку незалежність України. Хотілося, звичайно, але думав, що то хіба мої внуки дочекаються. А ось Левко Лук’яненко попри табори і тюрми завжди вірив у нашу незалежність.
… Вранці 19 серпня 1991 року я, тодішній головний редактор республіканського молодіжного журналу «Ранок», мав справи у центрі Києва. Про те, що у Москві стався державний переворот і що Горбачова його ж найближчі соратники брутально зачинили під посиленою вартою на дачі у кримському Форосі, мені вже було відомо. Хотілося з кимось із тих, кому цілком довіряв, поділитися своїми тривогами і думками. Тож проїжджаючи повз будівлю на Десятинній, де тепер розташоване Міністерство закордонних справ, заскочив на кілька хвилин до свого доброго приятеля Олександра Чижа, голови Комітету молодіжних організацій України.
Якось аж дивно, коли згадаю, що я також був молодий. Ще той – завзятий, хвацький леґінь із високогір’я Карпат, який 1981 року вступив без блату на журфак Шевченкового універу, і на власні очі бачив святкування (так би мовити): 1500 років заснування Києва та 1000-ліття хрещення Русі, про що торохтіння заповзятливих українських професійних патріотів останніми днями не вщухає.
Цими днями минає 341 рік з дня смерті людини-легенди, найславетнішого кошового отамана Запорізької Січі, національного героя Франції, який не програв жодної з 244 битв, у яких брав участь, Івана Сірко. Іван Сірко є однією з найбільш легендарних і улюблених історичних постатей козацької епохи, чи не найяскравішою особистістю по смерті Богдана Хмельницького.
10 серпня 1907 року у забутому богом Нальчику, у скромній хатині скромного землевпорядника на 74 році життя в муках від страшного головного болю відійшла у засвіти та, яку сучасники вважали найзагадковішою, найяскравішою і… найскандальнішою жінкою Російської імперії кінця 19-го століття, і якій судилося залишитись у пам’яті нащадків скромною «донею» Тараса Шевченка і поборницею волі і правди в українській літературі.
