New Balance
Підіймаючись сходами на другий поверх я все ще відчував цвинтарну студінь, мене била пропасниця і кидало в холодний піт. Я постукав у двері «сестринської» і, не очікуючи дозволу, відкрив їх. В кабінеті сиділи троє санітарів.
Банкір
Мій шлях лежав через велику площу старого міста. В якомусь химерному танку тут переплелись різні епохи і культури. Будівлі з часу Габсбургів стояли поруч з архітектурною «величчю» совєцького будівельного зодчества. Вінцем того строкатого ансамблю був, звісно, монумент вождя трудящихся в незмінному кашкеті, що вказував рукою світле майбуття, яке десятиліттями губилося в тумані, проте йому продовжували свято вірити або вдавали непохитну віру…
У козацькій садибі на ювілеї кобзаря Василя Нечепи людей було мало. Бо так воно є зазвичай: ті, кого хочемо бачити ми – не дуже до нас поспішають, а ті, від кого нема відбою – осоружні нам… Втім, у немноголюдді є й свої переваги – відбірне товариство, мов крізь сито провіяне.
Учора, рівно о 20 годині мій телефон висвітився незнайомим номером. І щойно я почув старечий, але бадьорий голос: «Дра-а-астуйте. Це Льонік..?», як одразу зрозумів, що то мої рідні земляки з Чернігівської області. «Це баба Маруся.., — в телефоні щось зашаруділо, гримнуло, таке враження, що він упав, — осьо, дідові даю, бо з рук вириває…»
13-е вересня 1970 року. Погожий сонячний ранок. Прекрасні в обіймах юної осені Чернівці, накинувши на свої рамена розкішну, золотом гаптовану, багряницю, задивилися у високе ультрамаринове небо! Я випурхнула з галасливого пташника — університетського гуртожитку, чарівною вулицею Федьковича – через міський парк імені Шевченка, який щоранку нагадує зелений концертний зал, проскакую стометрівку вулиці Леніна, сквер біля «обкому» і редакції «Молодого буковинці», Радянську площу – збігаю вулицею Франка, біля Ратуші (міської ради) повертаю ліворуч – на Театральну… З якої – по Університетській – на пари до університету.
30 років тому, вересень, Чернівці – перший рішучий крок до державної самостійності було зроблено саме тут і дуже по-українськи, піснею. Але сучасною, самобутньою, трендовою, потужною. Як все починалося і чим продовжилося для героїв «Червоної рути»…
Я не претендую на аж такого великого знавця сучасної української прози і, либонь, читав далеко не всіх теперішніх авторів, але все-таки як читач, для якого художня література вже не одне десятиліття є, чей, найулюбленіше заняття, маю право на певні оцінки. Тож хочу поділитися деякими своїми міркуваннями. Що впадає в око, коли читаєш теперішніх українських прозаїків і старшого покоління, і молодшого?
З ним завжди цікаво. Колись давно ми у нього вдома не лише пили портвейн під крутий рок, а й годинами розмовляли про популярні музичні гурти, непереможне київське «Динамо» і дивилися діафільми на старенькому фільмоскопі. Тільки той, як зараз кажуть, «контент» був трохи незвичний для загалу. Живопис і скульптура, зібрання недосяжних музеїв, назви яких звучали для нас як дивовижна казкова музика: Уфіцці, Прадо, Лувр…
21 серпня 1968 року війська тодішнього Варшавського Договору увійшли до Чехословаччини… «Танки йдуть по Празі, танки йдуть по правді», – відгукнувся на це віроломне вторгнення поет Євген Євтушенко. Слова його актуальні й досі: вже понад чотири роки танки Москви намагаються придушити і нашу українську правду.
В американській газеті «Уїклі сепрайз» кілька років тому надрукували були сенсаційне розслідування Джеррі Саймона про те, що в одному з госпіталів Буенос-Айреса помер від інфаркту 14 квітня 1992 року Адольф Гітлер, який «дожив до 103 років, так і не потрапивши на очі КДБ». Журналіст ніби-то познайомився з його сімейним лікарем Раулем Рохесом та дізнався про місце поховання на військовому цвинтарі колишнього головного фашиста.
