Вранці прочитав на Синоптик.уа: «Коні голосно іржуть – до м’якої й малосніжної зими»… Цілий день прислухався. Ні, коней не чути. А отже взимку може бути й холодно. Розкажу про одну дивну стару річ, якою люди гріли свої оселі ще до ери електрики і газу. Але спочатку зверніть увагу на фото в глибині тексту. Її написав невідомий мені голландець 16 чи 17 століття.
Михайло Поплавський справді зробив чимало для продовження життя того, що Анатолій Матвійчук називає «традиційною» українською піснею. І це без іронії – вона справді має право на існування (як і будь-яке мистецьке явище) й слугує підвалинами багато чому (теж вартому уваги), що постало як альтернатива.
«Час розкидати каміння й час збирати каміння, час обнімати й час уникати обіймів. Час кохати й час ненавидіти…» (Екклезiяст) Час нині суворий і скупий на хороші слова. Але я говоритиму, бо коли сказати про Людину, як не в її ювілейні дні!? Михайлові Поплавському — 75! Коли вона й сама мимоволі оглядається і аналізує пережите і прожите, посіяне і зібране.
Чи є у дипломатії хоча б найменший шанс припинити війну проти України. Висловлю свою особисту точку зору. Такого шансу не існує доки в Кремлі сидить Путін і діють угоди з КНР і КНДР про всеосяжне співробітництво. Уже не одна Ангела Меркель, вже багато хто зрозумів, що Путін живе у своєму, відірваному від об’єктивної реальності світі.
Дональд Трамп оголосив генерала Кіта Келлога своїм спецпредставником з питань України та Росії. Відразу після призначення новоспечений “спеціальний посланeць” дав розлоге інтерв`ю телеканалу Fox News, у якому заявив, що “кінцем гри” у російсько-українській війні буде “вигнання росіян з України”, включаючи Донбас та Крим, що призведе до падіння режиму Путіна. Саму війну генерала Кіт Келлог називає “геноцидом проти українського народу”.
Це другий представник США, призначений спеціально для координації зусиль по припиненню війни в Україні. Кіт Келлог – 80-річний генерал у відставці. Відданий трампіст. Будучи радником з питань національної безпеки віце-президента Майка Пенса у критичний момент (січень 2021 року) він осудив позицію Пенса і перейшов у табір Трампа, який вимагав від Конгресу не визнавати результати виборів, де переміг Байден.
Два роки тому я прочитала роман Тані Пʼянкової «Чужі гріхи». Він перевернув мені душу і збурив емоції. Тож довго не наважувалася братися за читання роману «Вік червоних мурах», бо навіть боялася уявити, якої емоційної напруги може сягати роман авторки про Голодомор, якщо на основі сільської побутової історії вона створила настільки болючий і сповнений трагізму твір.
Теза Ангели Меркель у її мемуарах, ніби Путін напав би раніше, якби вони 2008 року надали План дій Україні для членства в НАТО – це яскрава ілюстрація того, як гуманні ідеї можна довести до абсурду. В даному випадку ідею толерантності. Здавалося б, що може бути прекраснішого, ніж сприйняття інших людей і народів, навіть якщо вони суттєво відрізняються від тебе і твого народу?
У серпні 2024 року італійська журналістка Франческа Маріані опублікувала статтю, в якій назвала Ілона Маска та Марка Цукерберга “новими диктаторами світу”. У своїй публікації вона критикувала їхній вплив на глобальні комунікації та інформаційні потоки, підкреслюючи, що концентрація влади в руках керівників технологічних гігантів може становити загрозу для демократичних процесів.
Чотири роки тому помер Мойсей Фішбейн (1946-2020) – один з найвидатніших поетів свого покоління. Тут уривок із мого есе “Подвійний портрет у контровому світлі”, про нього і про Целана (якого він перекладав, і чию долю багато в чому повторив). На фото – 1990 р., Мойсей у Києві – вперше після років вигнання (хто нас тоді знімав – не пам’ятаю, здається, він купував в універмазі “Україна” якісь сувеніри перед від’їздом, і перспектива того від’їзду його зовсім не тішила…)
