Хочу поміркувати над міфом, який вірусно окупував голови аналітиків у нас і в США. Його основа – переконаність у тотальній залежності росії від Китаю. Що саме Пекін є льяльководом у розпалюванні регіональних конфліктів, у тому числі війни в Україні. Впевнений, що це міф і не більше того — колеги плутають економічну потугу з імперськими амбіціями.
1 грудня виповнюється десять років, як відійшов у небеса Євген Сверстюк. Цей текст був написаний п’ять років тому і опублікований у моїй книжці «На межі світла і пітьми» (2024). Отже, 1 грудня наш світ покинув Євген Сверстюк – політв’язень радянського режиму, український літературний критик, есеїст, поет, мислитель, філософ, один із чільних лідерів української національної еліти.
В листопаді далекого 1922 року народився поет Кузьма Журба. Мешкав у Чернігові. Загинув в автокатастрофі 28 січня 1982 року… З небагатьох миттєвостей спілкування з Кузьмою Журбою найбільше зосталося в пам’яті одне. Було рівно за рік до тієї страшної зимової трагедії, коли він, вертаючись з Прилук, де проходили дні «Політвидаву», разом з іншими учасниками цього заходу потрапив у дорожньо-транспортню пригоду і загинув…
Перше грудня. Надворі темно і сіро… Але, за невблаганними законами природи і правилами діалектики, кожен новий день зими невпинно наближає нас до літа, хочемо того чи ні. За народними прикметами на цей день, якщо сьогодні ворони в землі копирсатимуться — то воно на потепління.
Життя це піаніно: чорне – біле, біле – чорне. Головне не переплутати і не натиснути два рази поспіль на чорне. Але дехто хоче завжди білого, тому вдається навіть до того, що фарбує насправді чорні клавіші у білий колір. Але так воно не працює і все одно життя бере своє. Тут нічого не вдієш.
Ох, людоньки, як же того всього дівочого хотілося! Але тоді, холєра, того всього і не малося! У ці чорно-білі листопадові дні, пірнаю в чорно-білі фото. Скільки ж там кольорів!! Не пам’ятаю навіть як її звати. Чесно. Але була вона на курс молодшою. Яка ж вона була статна!!! А в свої 18, я ще жодного разу ні до кого і ні до чого навіть і мізинчиком не торкався. Уся моя юнацька стихія буяла і нестримно розпирала моє файфуристе єство, лише у фантазіях…
Контурна рамка для заморозки війни, власне, вже вимальовується. Зеленський: готові зупинитися і повертати окуповані землі дипломатичним шляхом, якщо неокупована Україна (по зразку ФРН) буде терміново прийнята до НАТО. Путін: віддайте 5 областей Півдня і Сходу України і забудьте про НАТО.
У ці дні минає 19 років від того похмурого затуманеного ранку, коли змучена батькова душа відлетіла. Думаю про Батька. Думаю ще й про роки, які минули, аналізую певні ситуації, зроблене, не зроблене і скоєне чи не скоєне… Тепліє на душі від усвідомлення, що й по відходу Батько зумів подарувати нам зустрічі з чудовими людьми, які наразі вже всі є в Чендеєвому колі, творять не міф (хоч, кажуть, в цім слові нема нічого поганого) письменника, а говорять про його постать, творчість, час і позачасся.
Колись я не зважав на людину і писав різку правду про написану ним книжку. Тепер я пишу лагідно, але твердо. А вже, як людина сприйме, — питання її виховання, культури і професійної готовности. Правом голосу користуватися треба обережно і відповідально. Є притча про Селянина і Ведмедя, яку розказала мені мама, коли я вчився ще в старших класах, і лиш тепер приходжу до розуміння її глибини…
Пацифістом я став рано, десь у дев’ять років, завдяки дядькові Льоші. То був високий, ставний, офіцерської виправки чоловік, стрижений під їжака, з товстими м’якими вусами, схожими на пензлики. Його хромові чоботи пускали сонячні зайчики і дзеркально відбивали наші босі ноги. Один чобіт скрипів – протез.
