24 листопада: запалімо свічу пам’яті — минуло 9 років, як відійшов у високі світи відомий український письменник Олег Романович Сенчик. «Лицар на гострому прузі» — назва однієї з його книжок. І він сам був лицарем українського художнього слова на теренах Буковини.
До сеї вулиці стольного середмістя маю особливий респект. На ній, тодішній вулиці Леніна, мостилися наші студентські будні, тут стиралися підошви нашого нехитрого взуття: лопотіли розпеченим бетоном, брьохали калюжами і заметами, ковзали підступним ожеледдям… Сюди заледве не щотижня бігав з нашого Жовтого університетського корпусу до магазину “Поезія”, на ріг Лєніна і Пушкінської, – по свіженькі видання.
«Хочу бути максимально корисним в зоні своєї особистої відповідальності, – каже Роман. – Не можу тупо виконувати тупі накази якихось довбнів. На початку війни записався в Ірпінську самооборону. Поставили мене з рушничкою на варту. Вночі бачу декілька ліхтарів у лісі. Я бігом на блок-пост, мовляв, вороже ДРГ до нас суне. А вони бухають та ржуть – російський камеді-клаб у телефонах дивляться.
Китай і США, попри декларації Трампа про суперництво з Китаєм, можуть стати партнерами і поділити світ на сфери впливу. Це несподівана думка Юрія Щербака. Я над цим не замислювався. Якщо таке зробили після другої світової війни, то чому такого не можуть зробити зараз? Взагалі інтерв’ю, яке охочі знайдуть на Ютуб, нехарактерно для Щербака. Емоційне. Я би сказав, розпачливе.
Є гарне оповідання Хуліо Кортасара з такою назвою. Я люблю вогні. Різні… Люблю вогні вечірнього, мирного Києва. Люблю коли взимку потріскують дрова, а баба Манька спеціальним довгим рогачем виймає свіжу, гарячу хлібину з печі. Люблю вогонь на Івана Купала, через який стрибають хлопці й дівчата…
Прочитав, що ударом міжконтинентальною балістичною ракетою по Україні путін посилає Заходу сигнал, своєрідне попередження. Доповідаю: годину тому новини CNN, що формує світовий інформаційний порядок дня, розпочиналися зовсім не з того, що Україна стала першою у світі країною, проти якої застосували міжконтинентальну балістичну ракету.
Господи, як прикро… І як нестерпно читати декотрих справді патріотичних людей, які раптом щось зрозуміли, спам’яталися, але ще до кінця не визнали всієї драматичності того, що відбувається. І тепер, заради збереження недоторканності власної гордині, кричать: ну, ядерна війна, значить ядерна! Зате не скорилися агресору-супостату. Разом підемо до пекла…
Так, це не була військова операція — це було насамперед шоу: от як швидко ми можемо літати Орєшніком-Рубежом і наші 6 роздільних боєголовок ніяка НАТА збити не здатна. Шоу, треба визнати, вдалося. Це шоу призначалося насамперед європейцям — не нам. Мало хто помітив, але 13 листопада у Польщі відкрито нову американську ракетну базу ППО-ПРО.
…Таке відчуття, ніби ти лежиш у безкрайньому морі горілиць, а тебе нечутно, як мама дитину в колисці, гойдає хвиля. І так тобі добре, що не розплющував би якдовше очей, аби притримати час безмежної, мов саме море, насолоди. Це непередавано терпке відчуття чогось такого трепетного і ніжного, так-так – саме ніжного, як буває ніжним сон, коли всіма силами впираєшся просинанню, щоб нагло не зруйнувати цей смак ніжности, – що ти хіба лиш не виєш, коли це гойдання-колисання уривається, залишаючи тільки легке зітхання жалю.
Те, про що пишу, не є сенсацією. Кризу в нашій військовій системі вже ніхто не приховує, тому що вона очевидна. Втім, незважаючи на це, якихось системних змін досі не спостерігається. Так, ми більш менш тримаємо фронт, але відбувається це не завдяки системі, а скоріше всупереч, за рахунок щоденного героїзму людей та кількості втрачених життів. Довго так бути не може. Тому – ще одна сторінка з воєнного зошита «Накипіло».
