«Справжнім одкровенням для мене стало те, що одна-єдина людина здатна виявити в собі такі потаємні глибини, черпати звідти такі сили і живити іншу людину такими багатствами, якими не змогли би нас обдарувати ані Цезар, ні Александр Македонський. Там, у глибині, всередині, і є наше королівство, наша монархія, наша найкраща республіка. Там наш садок, наше щастя».
Есей Мілана Кундери під назвою «Трагедія Центральної Європи» — прекрасний текст, написаний у 1983 році. Письменник акцентує на тому, що вже у часи Угорського повстання 1956 року Європа для самих європейців не була цінністю духовною. І нинішні події в Україні підтвержують цей факт.
Перші атаки по території Росії американською зброєю можуть розпочатися в найближчі години або дні. Про це повідомляє газета The New York Times (NYT) з посиланням на американських чиновників. За даними джерел видання, глава Пентагону Ллойд Остін уже дав дозвіл Україні відкривати вогонь з американської зброї по військових цілях на російській території.
Маю колекцію відео з передової, яку зібрав і з українських, і з російських джерел. А там вже фактично не війна одних солдат з іншими, а війна одних операторів дронів з операторами ворожих дронів. Цілодобово (!) проглядається практично кожен крок противника. Власне, так розумію, що російський окупант рветься в місто Вовчанськ не стільки із стратегічних міркувань, а просто щоб набути хоча б щось подібне на бетонне перекриття над собою. Інших варіантів уціліти-вижити немає.
А тепер, коли трохи вляглися емоції після термоядерної вибухової хвилі, спричиненої лінгвопобоїщем Портников-Латиніна, стрільну і я по священних слонах та коровах зі свого високоточного пневмата. Моя дрібнокаліберна мисль така: у Росії (пишу за правилами граматики, не граючись в інфантильні абідкі путін-хуютін) над формуванням державних сенсів працюють (окрім тисяч активних гумільовців, булгаковців та пушкіністів) сотні надпотужних державних інститутів та пропагандистських інституцій, які чітко розділили сегменти впливу, охоплюючи усі прошарки російськомовного населення.
Оприлюднено результати Житомирського обласного конкурсу «Краща книга року» (за 2023 р.). Саме у цьому році побачили світ мої мемуари «Озирнутися із прийдешнього», видання набуло не лише обласного, а й всеукраїнського резонансу: я став з ним торік першим лауреатом премії імені Михайла Слабошпицького (м. Київ), у цьому році — премії імені Василя Земляка.
Всі кажуть: Портников розгромив (відшмагав, розчавив, знищив…) Латиніну. Ну, розгромив… Але, при цьому він був максимально до неї коректний. Жодного разу не вжив нейтрально-коректної форми «Юлія», а весь час тепле, фамільярне «Юля», ще й додав подробицю, що добре знав її маму. І вона до нього ставилася надкоректно – кілька разів подякувала, що зголосився на цей ефір.
Здається, що це сон. Що зараз ти вийдеш на звʼязок і ми почуємо твій голос. Позавчора під час ротації на Харківському напрямку не стало нашої «Чеки» — госпітальєрки Ірини Цибух. За кілька днів до свого Дня народження — 01.06.1998 – 29.05.2024
В старій батьківській хаті живуть біженці. З Бахмута. Майже з перших днів «вторгнення». Все втратили. Перший рік було їм тяжко. Хата — стара. Електрика, вода — все дуже давнє й зужите. Не знали, як до того городу підступиться, з якого боку. Навіть не саджали нічого, бо бракувало аграрного досвіду. На грядках поросли «джунглі».
У травні моє читання зосередилося довкола книжок про визначних українських особистостей. Цьому була поважна причина. Адже на початку травня виповнилося 160 років з дня народження уродженця Золочівщини, Січового Батька, Кирила Трильовського. Тож його мемуари й започаткували тему місяця. Для мене було важливо, щоб люди дізналися про Трильовського більше, бо його імʼя маловідоме і чомусь залишається в тіні інших його сучасників – українських державотворців.
