В Україні обговорюють раптову інформаційну активність українських блогерів Юлії Верби, Олександра Волошина, Владислави Роговенко, Анастасії Умки, що після ударів російських ракет по дитячій лікарні «Охматдит» закликали сідати за стіл переговорів з Росією, відмовившись від кордонів 1991 року і погоджуючись з вимогами Путіна.
Бувають типи людей, які ніби ніц не виразні, хоч то в балачках, чи то самою поведінкою, але запам’ятовуються на все життя якоюсь однією, але виразною деталлю. От, нема-нема, рипнула наша фіртка, а я, тоді ше школярик, бачу як заходять на наше обістя дядько Стасько і цьотка Ганютка.
Ну, як то зрозуміти, що вже змалку проявляється у дітей той незборимий і нестримний азарт збудувати якесь житло! То ми копаємо землянку з «Ніксоном» на Мацьковім городі, і варимо там в каструльці якийсь кандьор і тішемося так, шо аж груди розпирає, бо з нашої кагли шурує синий дим. То на черешні ліпашимо з патиків якийсь «наблюдатєльний пункт»… А то от на Побіянській горі з базнику городимо буду…
Це ґінґо… До цього деревця в мене особливе ставлення. Здається, не буває й дня, щоб, своїм звичаєм безцільно ни́паючи по саду, я не підійшов і, голубливо торкаючись до фіґуристих листочків, не мовив до нього кілька слів. І щоразу чую у відповідь ледь уловне чи то сміхотливе шамотіння, чи щось схоже на якусь особливу рослинну мову, повну грайливих ноток, яку, гадаю, не инакше, як саме небо заказало мені розуміти. Тож ґінґо завсіди відзивається до мене, вітає, і то так щиро, приязно… Я відчуваю це всім своїм єством. І моє серце в такі хвилини тріпоче.
Її автор – італійський письменник Джованні Кателлі. Книжка вийшла в 2013 році, перекладена українською в 2023 році (видавництво Старого Лева). В 2019-му Дж.Кателлі опублікував розширену версію «Смерть Камю» (не перекладена). Мені важко визначити жанр книжки, в якій присутні журналістське розслідування, дослідження архівних видань, публіцистика, інтерв’ю й елементи детективу. Трохи незвично.
Ця країна деградує просто на наших очах. Деградує її влада, політикум, населення. Деградує її культура і мораль. За кожним днем з’являється нові ознаки суспільної деменції. Руйнування ракетами лікарні для важкохворих дітей — це не щось нове, це черговий прояв очевидної тенденції. Як і радісне збудження з цього приводу підданих путіна, що вилилося в підпис під перепощеним знімком з хворими малюками під крапельницями у дворі лікарні : «Ви теж уявили другий удар «Кинджалом» по цих мамках і дітках?»
Писати про Андрія Охрімовича-«Охріма» (1957-2022) в минулому часі якось не дуже пишеться. Хоча, все в нашому житті стається вперше. Коли я читав роман Павла Вольвача «Хрещатик-плаза», в якому одним із наскрізних персонажів проходить журналіст Артем Трохимович (Трохим), то ніби переглядав стару фільму, де одну з ролей грає Андрій.
У 2006 році на екрани вийшов фантастичний фільм «Ідіотократія», антиутопія про те, як в результаті природного відбору чисельна перевага ідіотів над розумними стала зашкалювати і що з того вийшло. Нині, майже через двоє десятиліть, цей сюжет не виглядає такою вже фантастикою: рівень IQ у людей неухильно знижується, і деякі дослідники вважають, що цей процес вже незворотній.
Вона залетіла до мого скромного сільського помешкання першого травня. Перша весняна муха. Розчумалась від зимового сну у теплих променях сонця, нанюхалась бузкового цвіту і її, захмелілу, занесло у вузьку щілину вікна, залишеного на провітрювання. Довго була непомітною. Я тільки чув неприємне, монотонне, гучне дзижчання серед звичної тиші.
Цієї весни сад, здавалося, як ніколи загонисто буяв молодими бруньками, пагонами, свіжою зеленню та квітами. Й особливо квітами. Спочатку, зразу ж по тому, як відцвіли тюльпани, гіяцинти й нарцизи, вибухла ніжними алізариновими келихами маґнолія, потім буквально за якийсь тиждень запалахкотіла гігантськими блідо-рожевими плато́чками деревяниста півонія, сповнивши повітря паморочливо-солодким пахотом, а наприкінці травня вкрилася вся дрібненьким цвітом, наче сніжно-білою габою, таволга коло криниці.
