Почитала текст колеги про її опори, яких нема, і вирішила, що треба більше, чесно і публічно говорити, бо таке враження, що всі навколо залізні, а потім до мене приходять люди і кажуть, що вони «поламалися». І я, до слова, теж «ламаюся» часто. … Написав мені на днях однокласник, спитав, як я і чи війна сильно вплинула? Я не знайшла, що відповісти. Ну, бо виходить, що не сильно — хата, руки, ноги і голова є, працюю, живу за півгодини транспортом від моря, гріх нить…
Війна продовжується. Її кривавий танок зі смертю далекий від фіналу, і ті «марафонці», які думають що ми за мить від перемоги, сильно помиляються. Згідно провладного наративу, у нас далеко не один фронт… ще є економічний, духовний, культурний, ну, і решта фронтів. Зрештою, за кількості фронтів ми «взули» Третій Рейх, феєричніше «мочимо», аніж «Динамо» — «Барселону» в 97-му!
Кажуть, що найкращий бій це той, якого вдалося уникнути. Якщо вже дуже кортить пошукати винних у цій війні окрім її безпосереднього ініціатора — росію, то варто дивитись не на Зеленського чи Порошенка, а трохи ширше. Порошенко і Зеленський прийшли до влади, коли війна вже тривала, відмотати час назад їм було не під силу.
У серії «Війна без вибору» львівського видавництва «Апріорі» вийшов роман Леоніда Ісаченка «Гонитва на виживання». У соціальних мережах вже розгорілася дискусія про цей роман, у якому під час боїв за Ірпінь жінка без пояснень кидає власного чоловіка і зникає з його життя, не пояснюючи мотивів свого вчинку.
А хіба можна порівнювати? А чого це не можна порівнювати? Всі люди все життя тільки те й роблять, що порівнюють усе, що бачать і навіть чого не бачать. Особливо актуальними завжди були й будуть порівняння на міжнародному, а тим більш на міжетнічному рівні. І нічого поганого немає в тому, щоб з’ясувати, в кого більший ВНП, в кого потужніші спортсмени, літаки й бугаї, хто краще співає й танцює і в кого більше ВІЛ-інфікованих. Знання – сила!
Не знаю чому, але з роками зі всього ряснобарвя хризантем у моєму саду залишилися самі тільки жовті. Та й то лишень два жовтаві, як алебастер, кущики, один темно-золотистий, себто бериловий і ось цей пишний сліпучо-жовтий кущ, найбільший за висотою стебел і розміром пелюсток. Утім, відколи я переїхав жити на Серенове обійстя, то за три роки не посадив тут жодної квітки.
Леонід Ісаченко написав справжній, правдивий роман «Гонитва на виживання» (видавництво «Апріорі»). Це перша художня річ у доробку знаного в Україні журналіста. Читачам відома його прекрасна публіцистика, яка друкувалася в різних часописах, він довгий час працював в «Урядовому кур’єрі», був головним редактором чернігівської «Деснянської правди». Останнім часом видав кілька публіцистичних книжок.
Я змушений говорити про Фаріон, хоч вона належить до іншої конкуруючої політичної сили. Її звільнили, як уже знаєте, з Львівської політехніки за те, що вона щось там казала. Я не є видатним «фаріонознавцем», але знаю і розумію – її звільнили за те, що вона занадто активно і занадто некоректно захищала українську мову. Я не можу зрозуміти, а на фіга нам коректна Фаріон?
В ніч на 25 листопада відбулася наймасштабніша, з початку війни, атака “шахедів” на Київ. Повітряна тривога тривала загалом шість годин. І хоча сили протиповітряної оборони збили 74 з 75 (!) ворожих безпілотників та одну ракету, соціальні мережі подекуди сповнилися скептицизму щодо зимових перспектив України. Активізувалися мережеві віщуни, пророки, прогнозисти та експерти з народження.
Осягаючи Історію, ловлю себе на думці, що вся вона існує за законами квантової механіки. Коли за нею ніхто не спостерігає, вона має одне обличчя. Але з’являється Спостерігач, і все одразу змінюється. Він споглядає вже не реальну історію, а іншу — ту, що виникла під його наглядом. Зняли кіно на історичну тему – історія змінилася. Побував школяр в історичному музеї – змінилася. Видав книгу Плохій оновилася. Написав свою Толочко — перезавантажилася ще раз.
