Тернопіль. Щодня двічі проходжу повз храм святих Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії. Чому повз храм проходжу? Бо мені так дорога лежить: до маршрутки. Колись у маршрутках я чула людей. Я записувала їхні розмови, суперечки, життєві історії. Зараз я не чую нічого, окрім страху одних і безтурботності інших.
«Гонитва на виживання». Леонід Ісаченко. … Повернулася до перечитування роману, який недавно читала. Так буває. Буває, що одна книга з першої сторінки захоплює, але після прочитання швидко цю книгу забуваєш. Було зі мною й таке: брала у бібліотеці книгу і лише, коли починала читати, (не з першої сторінки) згадувала, що я цю книгу вже читала…
Перший раз підтримую Мар’яну Безуглу. Як казав мій товариш- журналіст Василь Бабух: часом і таких треба послухати… Я про істерію ухилянтів під закордонними консульствами і плачі їхніх мамочок та жінок у Фейсбуці. А що ви хотіли? Ваші синочки покинули Україну на поталу ворогові. Зрадили їй і тим хлопцям та дівчатам, котрі сьогодні в окопах, танках, літаках…
У наше рубанівсько-вартановсько-бондарівське ще й оноре-артиновське з пальця виссане партійно-радянське пресове мраковиння, у суярківський геронтологічний талмудизм Жовтого університетського корпусу цей зовні непоказний чоловічина з недбало прикритою пасмом волосся лисиною і напрочуд жвавими очима, які, здавалося, ніколи не приховували повіками втому, увірвався справжнісіньким весняним вихором.
«Любов живе в кожному з нас, допоки ми живі» (Валентина Мастєрова). Коли людина потрапляє у безвихідь, бо за спиною моторошні спогади, а попереду глибочезна прірва і з-під ніг уже осипається край землі, який тягне силоміць униз, тоді крила Янгола затуляють душу від падіння в безодню, даруючи надію, окреслюючи шлях до спасіння.
Йшов сьогодні повз ринок «Урожай» до майстерні заправити картридж. Чую: хтось гукнув мене. Дивлюся: Тарас Борисюк!.. У військовому строї і авто його таке ж. Накульгуючи, спираючись на палицю, підійшов Тарас до мене. Привітались. Давно про нього нічого не чув, давно не бачив. Вряди-годи «чулися» у фейсбуці, але без деталей. Поважаю Тараса давно, як пристойного, чесного журналіста.
Днями подивився на ютубі інтерв’ю з Михайлом Рєзніковічєм, донедавна – генеральним директором-художнім керівником Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки (1994 — 2022) (нині Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки). Це інтерв’ю з Михайлом Ієрухімовичем записав такий собі «председатель телерадиовещательной организации союзного государства Николай Ефимович».
Сьогодні теплого Олекси. Для мене це вже знаковий день. Саме одинадцять років тому в цей день пішов у кращий світ мій тато. Помер легко. Як гарний актор на сцені. Зранку прокинувся. Наш садівник Сашко, який проживав з ним, збігав до сусідів, приніс свіжого молока. Зварили вівсянку. Поснідали.
Сьогодні, у Всесвітній день поезії, Юрію Мушкетику було би — 95! А п’ять років тому, на початку травня, стурбований Василь Нечепа ошелешив: напередодні йому зателефонував Юрій Мушкетик і немічним голосом заявив: «Я помираю… Приїдь Василю, заграй мені на кобзу останній раз…». І ми поїхали до нього в Конча-Заспу. Довго шукали… Він справді не одразу і пізнав Нечепу… Але як заграла кобза, то ожив!, навіть чарку випив і до бесіди приохотився… Він після того ще цілий місяць жив, аж до Трійці…
Останні пять років по смерті Гордія Сташівського чи то пак Серена, як я називав свого покійного друга, були для мене доволі непевним і тривожним періодом. Я ніяк не міг остаточно визначитися, що робити – покинути Київ і переїхати в село в Серенову хату, яку небіжчик відписав мені в спадок, чи й далі мешкати в своїй київській квартирі, а до села приїжджати лише коли-не-коли й переважно в теплу пору року?
