Сьогодні теплого Олекси. Для мене це вже знаковий день. Саме одинадцять років тому в цей день пішов у кращий світ мій тато. Помер легко. Як гарний актор на сцені. Зранку прокинувся. Наш садівник Сашко, який проживав з ним, збігав до сусідів, приніс свіжого молока. Зварили вівсянку. Поснідали.
Сьогодні, у Всесвітній день поезії, Юрію Мушкетику було би — 95! А п’ять років тому, на початку травня, стурбований Василь Нечепа ошелешив: напередодні йому зателефонував Юрій Мушкетик і немічним голосом заявив: «Я помираю… Приїдь Василю, заграй мені на кобзу останній раз…». І ми поїхали до нього в Конча-Заспу. Довго шукали… Він справді не одразу і пізнав Нечепу… Але як заграла кобза, то ожив!, навіть чарку випив і до бесіди приохотився… Він після того ще цілий місяць жив, аж до Трійці…
Останні пять років по смерті Гордія Сташівського чи то пак Серена, як я називав свого покійного друга, були для мене доволі непевним і тривожним періодом. Я ніяк не міг остаточно визначитися, що робити – покинути Київ і переїхати в село в Серенову хату, яку небіжчик відписав мені в спадок, чи й далі мешкати в своїй київській квартирі, а до села приїжджати лише коли-не-коли й переважно в теплу пору року?
Від початку лютого я читаю книжки, які висвітлюють події, повʼязані з початком повномасштабного вторгнення російських окупантів на нашу землю. Дві перших книжки були реальними спогадами українських авторів про пережите. І таке фіксування цих історичних фактів я вважаю вкрай важливим та необхідним. Згодом ці книжки стануть базою для написання літопису російсько-української війни.
Завершується лютий і завершується моє читання книжок про нашу сьогоднішню війну. Фінальною крапкою цього, переповненого емоціями, читального марафону стала книжка, виходу у світ якої я дуже очікувала. І зовсім не тому, що конче хотіла дізнатися, що нового напише мій улюблений автор, бо все, що увійшло до цієї книжки, я вже і так мала можливість прочитати у вигляді щотижневих статей на його Патреоні.
Дякую, шановні друзі, за привітання з нагоди призначення директором Навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Сприймаю їх, як Вашу доброзичливу чемність, а ще як зацікавлене бачення, яким мав би бути керівник ІЖ. Не романтизую свого призначення. Усвідомлюю і знаю — це не нагорода і не медовий пряник. Це – завдання і робота. Багато завдань і багато роботи, повсякчас.
Твердження Сергія Пантюка (нар. 10 лютого 1966) «насправді я обожнюю тільки себе!» можна, на перший погляд, трактувати як прояв еґоцентризму. Поети не написали б жодного рядка, якби не любили себе, тому що пізнаючи себе, вони за аналогією чи контрастом пізнають інших, відчувають, переживають ІНШОГО як себе.
Сьогодні, 7 лютого 1949 року у Гуляйполі народився великий український поет Григорій Лютий. Торік, на початку квітня його не стало… Уже, напевно, іншому, повоєнному поколінню українців — мудрішому, освіченішому, патріотичнішому — ще належить перечитати і переосмислити ким же ж він був, Григорій Лютий…
Оці мої дилетантські (як називають їх професори-мовники) роздуми щодо одної з причин вимирання української мови в Україні були видрукувані ще 2009 року в тижневику «Слово Просвіти» за 16-22 липня під назвою «Унадився журавель до бабиних конопель». Я тоді сподівався на виважену, спокійну і вдумливу полеміку, але, на жаль, конструктивної розмови не відбулося – лише звинувачення й заперечення.
У лютому, коли я востаннє приїжджав у село до Гордія Сташівського чи то пак Серена, як шанобливо йменував свого тепер уже покійного друга, мене мучило одне питання, яке до того ж ніяк не вдавалося чітко сформулювати. Тоді протягом кількох місяців я жив пригнічений смертю Матея Бурдюґа, перекладача з санскриту й поета, з яким, випадково познайомившись на набережній коло моста Патона, неабияк здружився і часто бачився продовж півтора року і який у сімдесятисемирічному віці неспогадано без усякої видимої причини наклав на себе руки.
