В нас є абсолютний чемпіон в хевівейті. Це подія навіть не спортивна. Це політична, ідеологічна, культурна, історична перемога. Це національний престиж. На відміну від всіх інших спортивних подій, зараз вперше за 25 років дві нації вирішували: хто з них має найсильнішого в світі бійця. Канелло, Ломаченко, Кроуфорд — це все круто. Але саме королівський дивізіон в боксі це окремий вид спорту.
Для Степана Павловича Колесника відгуки його студентів, привітання, побажання без сумніву творили чудеса. Чого тільки було варте «дорогий Вчителю»… Ці слова були дорожче золота. Почувши їх, невимушено вдавався до емоцій, казав: «Ну, скажи, чи можливо, аби через десятки років, так щиро моє студентство відгукувалося про лекції, про мене, як викладача. Мабуть, щось я їм все ж таки дав доброго, корисного?»
Сьогодні, 2 травня народилась донька угорця, внучка француза, але українська співачка, що на піснях Володимира Івасюка стала заслуженою артисткою України – Лідія Відаш. Народилась 1948 року у селі Гвіздівці Сокирянського району на Буковині. Її батько Міклош — угорець, а дід Сімон — француз за походженням. Закінчила Чернівецьке музичне училище. Солістка вокально-інструментального оркестру «Київ», а згодом — Київського мюзик-холу.
Тернопіль. Щодня двічі проходжу повз храм святих Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії. Чому повз храм проходжу? Бо мені так дорога лежить: до маршрутки. Колись у маршрутках я чула людей. Я записувала їхні розмови, суперечки, життєві історії. Зараз я не чую нічого, окрім страху одних і безтурботності інших.
«Гонитва на виживання». Леонід Ісаченко. … Повернулася до перечитування роману, який недавно читала. Так буває. Буває, що одна книга з першої сторінки захоплює, але після прочитання швидко цю книгу забуваєш. Було зі мною й таке: брала у бібліотеці книгу і лише, коли починала читати, (не з першої сторінки) згадувала, що я цю книгу вже читала…
Перший раз підтримую Мар’яну Безуглу. Як казав мій товариш- журналіст Василь Бабух: часом і таких треба послухати… Я про істерію ухилянтів під закордонними консульствами і плачі їхніх мамочок та жінок у Фейсбуці. А що ви хотіли? Ваші синочки покинули Україну на поталу ворогові. Зрадили їй і тим хлопцям та дівчатам, котрі сьогодні в окопах, танках, літаках…
У наше рубанівсько-вартановсько-бондарівське ще й оноре-артиновське з пальця виссане партійно-радянське пресове мраковиння, у суярківський геронтологічний талмудизм Жовтого університетського корпусу цей зовні непоказний чоловічина з недбало прикритою пасмом волосся лисиною і напрочуд жвавими очима, які, здавалося, ніколи не приховували повіками втому, увірвався справжнісіньким весняним вихором.
«Любов живе в кожному з нас, допоки ми живі» (Валентина Мастєрова). Коли людина потрапляє у безвихідь, бо за спиною моторошні спогади, а попереду глибочезна прірва і з-під ніг уже осипається край землі, який тягне силоміць униз, тоді крила Янгола затуляють душу від падіння в безодню, даруючи надію, окреслюючи шлях до спасіння.
Йшов сьогодні повз ринок «Урожай» до майстерні заправити картридж. Чую: хтось гукнув мене. Дивлюся: Тарас Борисюк!.. У військовому строї і авто його таке ж. Накульгуючи, спираючись на палицю, підійшов Тарас до мене. Привітались. Давно про нього нічого не чув, давно не бачив. Вряди-годи «чулися» у фейсбуці, але без деталей. Поважаю Тараса давно, як пристойного, чесного журналіста.
Днями подивився на ютубі інтерв’ю з Михайлом Рєзніковічєм, донедавна – генеральним директором-художнім керівником Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки (1994 — 2022) (нині Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки). Це інтерв’ю з Михайлом Ієрухімовичем записав такий собі «председатель телерадиовещательной организации союзного государства Николай Ефимович».
