Спробую просто розповісти, без емоційних гойдань і надриву, чому дев’ять років мене вабить магія цієї жінки. Я давно не ходив до психіатра, тому мене можна називати божевільним, але я все-таки розповім свою історію. Але спершу хочу процитувати Лесю Українку: «Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію – се певніша межа і міцніша границя, ніж фортеця або річка».
Потужний землетрус під назвою Фаріон спричинив потужне цунамі в інфопросторі, хвилі якого накочуються одна за одною на нашу свідомість і це дозволяє зробити певні очевидні підсумки. Отож. Згідно основного закону, на якому тримається шоу-бізнес, плюси і мінуси не віднімаються, а сумуються. Тож, Ірина Фаріон таки потужна і неординарна особистість.
Був у нас одноокий директор школи. Директор, парторг школи і вчитель російської мови – класичний совєцький тріумвірат в одній особі. Він дуже любив ходити в народ – наприклад, грати в волейбол із старшокласниками на великій перерві або й після уроків. Все одно його не любили й боялися, і то недарма.
Вже одинадцять місяців безперервно перебуваю в зоні бойових дій – це багато, чи мало на війні? Мабуть, таки багато. Бо далеко не всі тут стільки проживають. Мій двоюрідний брат Сашко всього два тижні побув на Сході, і в першому ж бою загинув смертю Героя. А брат був справжнім Воїном – пішов добровольцем, потрапив служити в тилову частину, але на фронт рвався, рапорти ледве не Залужному писав, щоб на передову відправили.
Коли життя тобою вертить і шліфує, як морський пісок камінці, починаєш чітко визначати пріоритети. Головними з них є людяність, порядність, надійність, галантність… І, без сумніву, честь! Навіть розум, професіоналізм ідуть за ними. Бо вони набувні. Перші – ні. Перлини у мушлях колективів можуть народжуватися лише там, де піском дрібниць, рутини, програшів та виграшів шліфується людяність та командний дух. Де душі навстіж, але тили прикриті. Де зрада і ніж у спину – виключені. Де очі говорять більше, ніж слова.
Взагалі-то у важкі хвилини я думала, що до обговорення цих тем наше суспільство дозріє десь років за 10 (а в особливо важкі — сумнівалася, чи я до того доживу). Але виявилося, що ми швидко вчимося. І це добра новина. Всі решта новин у цій історії (яку незаанґажовані в діла літературні могли б і пропустити, і я й сама була би пропустила, якби мене не засипали зусібіч питаннями, «що я про це думаю», змусивши почитати першоджерела і голову схопити в руки) — так от, всі решта новин у цій історії, на жаль, погані.
Той випадок, коли почуваюся майже героєм романів улюбленого Генріха Бьолля. Одна з переваг читання, коли достеменно знаєш: про те, що з тобою відбувається, про відчуття – твої власні і рідних, різну поведінку друзів і просто знайомих, які несподівано відкриваються зовсім по-іншому, про наслідки і навіть мораль (оце справді неймовірно!), яка з цього усього випливе, коли багатьох не буде на цьому світі, давно вже написано.
… Це був початок 40- х років. Найтемніші часи у житті французів ХХ століття. Парад гітлерівців у Парижі. Капітуляція, підписана в Комп’єнському лісі. Антуан де Сент-Екзюпері, воєнний льотчик-розвідник у французьких ВВС, змушений емігрувати до США після поразки Франції, саме в ці часи пише свого «Маленького принца».
Мене часто питають, що я думаю про теоретичну можливість демобілізації військовослужбовців, які провоювали, приміром, рік чи (вже скоро) два. Війна – дуже виснажлива річ. Не лише емоційно, але й фізично. Людський ресурс вичерпний. У людей плавляться мізки, сиплються суглоби, накопичується втома і наслідки численних контузій – і це якщо не рахувати поранення, каліцтва та смерті.
Гай-гай, років п’ятнадцять тому я зробив був інтерв’ю зі Станіславом Вишенським про Володимира Винниченка для часопису «Українська культура». Й призабув про те. Коли недавно, побувавши на могилі С. Вишенського, – згадалося. Приїхавши додому, вирішив його (й не лише се інтерв’ю зі Станіславом Олександровичем) ще раз прочитати. Ґуґлю – «Соняшна машина»… Їй-бо, назва разів зо три з’являється в переліку документів на сайтах книгозбірень, а самої розмови у відкритому доступі катма.
