У кожного є світлі та чорні смуги. Життя – зебра. У колєйці стоять то щасливі, то важкі часи. Тим більше, що тепер на все непрозорою матрицею накладається війна. Нелегкі часи переживає і наша НААН. Проти нас теж розв’язано приховану та явну війну. І ціна питання – державні землі, які Академія обслуговує для дослідницької роботи та впровадження на практиці її результатів. А також майно наших науково-дослідних інститутів.
Щодо реформи української науки, запропонованої експертами МОН. … Завжди люблю нове і креативне. Але довершене та вивірене. Чи я вважаю такою «Візію майбутнього освіти і науки України», запропонованої Міністерством освіти і науки, яка є частиною оприлюдненого цим же міністерством загального «Бачення України 2030: соціально-гуманітарна сфера»? Ні, не вважаю.
Рашка це пізній вечір перед ніччю. Перед кінцем. Натомість Україна – це сонце, як поступово піднімається з-за горизонту над тимчасовими руїнами та свіжим болем. В ситуації, коли конкретний українець – попри те, що він, можливо, робить дещо, а може, багато чи навіть дуже багато для перемоги – потрапив у стан «очікування», не може змінити ситуації, яка ніби «зависла», варто подивитися з більших висот на те, що є, що відбувається.
Нема часу для слабкості. Нема такої розкоші і привілеїв. Ти трудоголік і максималістка. Крапка. Хоча останнім часом не полишає враження, що ти мішень у тирі. І всі, хто не лінується, прагнуть метнути у тебе дротик. Як у дартсі. Без особливого азарту та зла. Просто тому, що це безкарно. Але як казав Шарль де Голль: нема більшого щастя, ніж коли у тебе стріляли та не поцілили… Головне при цьому не зіпсувати зачіску.
31 липня 1939 року на Ягідному хуторі біля села Краснопілля на Чернігівщині народився Микола Холодний… А мені хотілось би пригадати всі подробиці оказії, за якої уперше зустрілася з Миколою Холодним. Та час вивітрює з пам’яті деталі, залишаючи на видноті тільки пасмо туману, з розривів якого прозирають якісь не зовсім виразні кольори й штрихи. Це немов викладати картинку з пазлів, яких уже погубилося чимало, і доводиться уявою створювати цілісність того, що повинно постати перед глядачем.
Його сльози бачила двічі… Вперше ще до війни. Якось увечері коханий показав свій улюблений мультфільм «Коко», в якому герой здійснює мандрівку зі світу живих до світу мертвих. Саме тоді розповів, що поховав у минулому році батька, який довго й важко хворів. Вдруге плакав у останню спільну ніч перед тим, як рушати на війну.
Хочу розказати про Астамура Гумбу (Абхаза). Цим днями в нього був би його День народження… То була одна з найважчих розмов у моєму житті, хоча й тривала якихось півтори хвилини. Я досі прокручую її в своїй голові, не можу забути, мучуся, вигадуючи те, як (краще) міг тоді відповісти. Зрештою, то був такий шок, що й не пригадую точно, як саме відповів.
Він зібрав нас усіх, як збирав бувало з побратимами на Свято Різдвяних Василів. Правда, не січневої зими, а липневого ранку, у день високого сонцестояння. І не в Будинку вчителя, а на світлому порозі храму Різдва Пресвятої Богородиці, в Києві, на Солом’янці. За цим порогом йому стелилася дорога до вічного небесного дому, де тепер його Василі, і до дому рідного – на Житомирщину.
Війна робить одну підступну річ: життя стає миттєвим, кліповим – кожна наступна мить може перекреслити всі попередні враження. Вона не дає можливості повноцінно зафіксувати і переосмислити факт, щоб доповнити ним досвід. Відтак, аби щось написати, потрібно докладати певних зусиль, бо поки напишеш, усе буде вже інакшим і може видатися пустим. Цей текст я написав рік тому. Мабуть, добре, що написав. Щоб пам’ятати і не забувати.
Дехто волає — і на мою адресу також — не вживати словосполучення «культурний фронт». Бо там, на фронті, мовляв, гинуть люди, а тут що? Потрібно терміново дещо пояснити! Почну з найголовнішого. На культурному фронті теж бувають драматичні битви. Але тут гинуть не військові підрозділи, а цілі етнічні групи і народи. Гинуть і фізично, і ментально.
