Коли Залужний ріже цибулю — плаче цибуля… Буде тобі враже, як Залужний скаже… Війна нагадує «Операцію И», де все було домовлено, але на складі в охороні виявилось ЗСУ і Залужний… Вони 70 років здригалися, почувши Бандера, тепер будуть здригатися, почувши — Залужний… У цих народних словах — щире захоплення і щира любов. Саме так народжуються легенди, які потім передаються наступним поколінням.
«Гортаючи сторінки» натрапив на цю подію п’ятирічної давнини. Вона здалася мені небуденною, цікавою і вартою для перечитання іншим… Особливо, де йдеться про наших «братів»… То був 2017 рік, така ж осінь… У Чернігів, до Сонцепоклонника, великого Михайла Коцюбинського приїздив Шевченківський лауреат, живий класик української літератури Мирослав Дочинець. Він каже, що святі люди, і в літературі також, освячують собою землю, на якій живуть. Їхні сліди там не зникають століттями, їх чути у шурхоті осіннього листя, і тому кожен, нині сущий, хто себе поважає і чує українцем, неодмінно має вибрати час на прочанство до таких місць…
Ми сперечалися, ні — намагалися збагнути філософію його картини. Зрештою він сам її розумів, а я поволі входив у його світ, відкидаючи все зайве, метушливе, нице і принизливе. Випростувалася думка, яка народжувала нові роздуми, будила душу. А на полотні всього-на-всього лежав нанесений пензлем майстра сніг, а вдалині — така ж біла засніжена дорога й кілька хаток обабіч, та трішки дерев над димарями.
66 літ тому, 25 листопада 1956-го, в Москві пішов з життя Олександр Довженко. Смерть була несподіваною… І чи ж випадковою? Через два тижні Довженко мав летіти до Парижа, куди його запросили (серед найбільших кіногеніїв світу — Чарлі Чапліна, Жоржа Ренуара, Роберто Росселіні…) на святкування ювілею Французької синематеки. Упродовж 26 років (від 1930-го) великого митця не випускали за кордон. А тут… Є версія, яку я уперше почув від племінника Довженка Тараса Дудка (Царство Небесне!): є щось підозріле у тому, як поводили себе у той трагічний листопадовий вечір лікарі, та й сама Юлія Солнцева, дружина. Адже бездіяльність у момент сильного серцевого нападу зрозуміло чим закінчується. Чи ж не інспірована та бездіяльність спецорганами, яким так не хотілось випускати Довженка у Францію. Мало що він там наговорить…
Я дивилася, як бульбашки від мила, яким я милила руки, стають рожевими від крапель кpові, що проступили на шкірі. Дивилася відсторонено, без будь-яких емоцій і почуттів, ніби це і не мої руки, і не моя кpов. Якось вийшла без рукавичок і трохи приморозила руки, і тепер почервоніла шкіра від крижаної води тріскається до кpові. За 60 годин без світла через масований pакетний обстpіл в кінці листопада все одно не обійшлося без необхідності помити чашки, виделки, котячі миски, та бодай хоч декілька разів самі руки.
Я – лицар рингу.
Я – улюбленець юрби.
Від мене шаленіють чоловіки,
жінки
і діти.
Я не порушую кодексу честі,
бо в моїх жилах тече козацька кров.
Сьогодні 10 листопада народилася надзвичайно талановита самобутня скорпіонка-іменинниця Неоніла Стефурак! «Я на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать. І, несучи вагу ту страшную, буду пісню веселу співать», — ці слова великої Лесі Українки яскраво засвідчують та характеризують життєву і творчу долю самобутньої поетеси із Прикарпаття Неоніли Стефурак. Не кожному вдається лікувати біль душі, а вона може. І не лише тому, що першою вищою освітою стала медична. Поезія — щирість і біль — стали для неї і стражданням, і щастям.
Гарбузи лежать коло клуні під сірим брезентом. З городу тягне прогірклим і промоклим димом згорілого огудиння. Дід, як лелека, стоїть посеред двору у шапці набакир, з двома помийними відрами. Кухвайка його пахне дертю й висівками, пахне свіжо натертим буряком і щойно вивезеним гноєм. Біля колодязя на приступці стоїть відро води, а на цямрині сидить здоровенний білий індик. Дідові очі дивляться кудись крізь хлів, крізь паркан, дідові очі повні музики.
У темні часи рятують спогади. Cумні, веселі чи кумедні. Вони допомагають під час повітряної тривоги — от як у ці хвилини, приміром, аби припинити маніакально прислухатися, чи не чутно з неба звуку, схожого на дирчання мопеда… Оце вчора на ніч вкотре передивилась фільм «Вовк» із Джеком Ніколсоном в головній ролі і спеціально спитала в дядька Гугла: скільки ж з моєму улюбленому актору було років, коли він зіграв фантастично харизматичного, неймовірно сексуального та притягального вовкулаку?
Наша велика родина, за тодішніми господарськими мірками, заможною не була. Землі – обмаль, синів, невісток і онуків – купа. Проте в найми не йшли, на багатших не батракували, попідтинню не вмирали. Обходилися своєю працею. Прабаба згадує, що за її дитинства у дворі була навіть пара волів і сяка-така пасіка – може, два, може, три вулики. Був добротний сільськогосподарський реманент. Усім цим до часу кермував мій прапрадід Панас (Охтанасій). Кермував вправно.
