Микола Панасович Вирвикишка був однолітком мого батька. 1929-го року народження. В голодний, воєнний 1942-й рік вони удвох пасли вівці в байраці, і батько питав: «Миколо, щоб ти робив, аби оце ціла хлібина степом котилася?» «Гнався б до самого Дніпра!», — казав Микола. Потім Микола Панасович Вирвикишка став начальником сільського духового оркестру.
На світлині угорі досить правдива ілюстрація результатів саміту НАТО у Вільнюсі. Не захотіло НАТО прикрити сьогодні своїм щитом Україну, щоби не гинули від рашистських ракет жінки і діти… Однак тут є три неточності.
Дискусія про журналістів і Незалежність — стаття «Про журналістів і журналістику в Україні від 90-х до нині» — за поодинокими винятками пішла не тим шляхом, як мені хотілося б. Найсуттєвіші коментарі стосувалися предмета статті (це — життя і дії Спілки журналістів України і зокрема — її Київської орґанізації), але аж ніяк не її теми (ставлення до незалежності України і роль журналістів у становленні й розвитку незалежної України).
На цей текст мене надихнула поява книжки «Журналісти і незалежність», яка вийшла з нагоди тридцятиріччя незалежності України й розмови про яку тривають. На жаль, мені поки що не вдалося замати примірник книжки, я не бачу в інтернеті електронної версії, а причетні до виходу книжки мої колишні студенти не посприяли в цьому… Окремо можна було б ще пошкодувати, що мене не запросили до участі в цьому проекті, але тому є причини, про які стане зрозуміло далі.
Історія земного життя Господа нашого Ісуса Христа почалася з того, що ми в сучасному світі називаємо вимушеною еміграцією. Адже праведний Йосиф Обручник з Пречистою Дівою Марією і Немовлям Ісусом змушені були тікати до чужої країни – аби вижити. Чи вони не боялися? Очевидно, що боялися – за власне життя і за життя Дитини. Чи вони готувалися до цього? Очевидно, що ні – вони тікали вночі, і, скоріш за все, їхні пожитки теж тоді вмістилися в одну торбу.
Є у Рильського чудовий трюїзм: Складна це досить річ – минулий вік судити//Не завжди варто тут рубати з-за плеча//Хай кожен рік життя і кожен день прожитий//Нас обережності й розважності навча. Якщо по щирості, цього напучування дотримувався та й дотримуватимуся надалі, полюючи за спалахами давно минулих одсвітів, за силуетами зірок уже й згаслих, але які довелося, пофортунило, поталанило, пощастило споглядати у фізичних реаліях.
Іноді трапляються такі дивовижні збіги, які годі кому й пояснити. Бо вони дивовижні лише тобі, і більше нікому. Якось так трапилося, що я читав «Щоденники» Олександра Довженка напередодні тої ночі, коли рашистські виродки знищили Каховську дамбу. І саме в тій їх частині, де йшлося про її будівництво. Олександр Довженко — геніальний український режисер. Навіть Сталіну не стало духу його знищити, хоч він і намагався.
Спроба прогнозу українського політичного ландшафту після нашої перемоги… Лише вічна шана і вічна вдячність героям, які загинули за свободу і незалежність України. Лише гіркий біль за невинними жертвами агресії дикої орди. Лише нещадна ненависть до фашистської росії і нестримне бажання її знищити.
Учора ми з Уляною гуляли старим Києвом і в промінні стомленого вечірнього сонця я зробила цей кадр. А потім, на телефоні, роздивляючись, подумала, що погляд у моєї Уляни зовсім не притаманний трирічним дітям… Була, направду, заскочена цим відкриттям. А потім зрозуміла…
Хто не знає Віктора Ожогіна? Легенда факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (розпочав навчання у 1978 році на підготовчому відділенні). Легенда української журналістики: блискучий футбольний коментатор, незручний для чиновників, керівник Дніпропетровської обласної телерадіокомпанії, кореспондент опозиційного телеканалу в Дніпрі, заслужений журналіст України. Коли обставини виштовхували його з професії, таксував, займався менеджментом і ще хтозна чим, але без роботи ніколи не сидів. Ті, хто знають Ожогіна, не можуть уявити його без футбольного м’яча. Йому вже за 60, а його не виженеш з футбольного поля. Ще й фори дає молодим!
