13 лютого – Всесвітній день радіо. Навіть у перші роки Незалежності України (не кажучи вже про радянську добу, коли у пріоритеті було все радянське, у т.ч. й професійне свято – День радіо, яке в СРСР відзначали щороку, 7 травня) ми про цю пам’ятну дату взагалі нічого не знали і не чули. А тепер знаємо: дата святкування 13 лютого була вибрана не випадково.
Мені здається, що історія з польськими фермерами – це серед іншого наслідок політики ЄС з регулювання ринків. Я коли вперше про це почув, то був дуже спантеличений. Там фермерам (припускаю, що не лише їм) і не лише в Польщі доплачують з бюджету ЄС за те, щоб вони не вирощували певну продукцію. Розумієте?! Їм платять не за роботу, а за те, що вони роботу не виконують.
Втретє за ніч прокидаюсь через тривожні сновидіння … Заглядаю на годинник: 4:00. Намагаюсь знову заснути, рахуючи в думках до 10-ти, потім до 20-ти, до 50-ти і навпаки… Сон не йде, а в голові бринять думки про наших оборонців, про двоюрідних братів, які з першого дня на війні, про рідних, які досі перебувають під окупацією, про перші дні повномасштабного вторгнення, про сотні тисяч невинно вбитих країною-людожером дорослих і дітей, про беззахисних тварин, про…..
Я вдруге за півтора року повернувся додому. Перший раз суспільний настрій був геть не той, що сьогодні, і це не так кинулося в очі: Київ – не місто, що воює. Не столиця країни, що воює. У Києві про війну нагадують тільки малопомітні, сором’язливі написи на стінах: «Укриття».
Найбільше моє бажання після закінчення війни, поїхати туди, де нема російської мови. Нещодавно, сидячи в кав‘ярні, я просто почала плакати. І коли подруга спитала, чому я плачу, відповіла: «Бо люди поруч говорять російською». Я рідко пишу на такі теми, і у нас в суспільстві їх так боязко підіймати, теми особистих переживань військових, бо ліпше жити в ілюзії картинок і сили цих людей.
У мережі Фейсбук періодично проскакують розпачливі здивування, мовляв, як це можливо, що інтерв’ю з путіним вже набрало сотні мільйонів переглядів? Хто взагалі таке дивиться і нащо?! Але такий контент чомусь завжди цікавий людям. Серіали і документалки про маніяків і серійних убивць завжди мають високі рейтинги на imdb.
У середині грудня на старті були три надважливі документи: рішення ЄС про наше членство та фінансову допомогу; законопроект у США щодо допомоги Україні і наш законопроект про удосконалення і розширення мобілізації. Особисто я вважав, що ми першими ухвалимо вкрай необхідний документ. Помилився. Європейці всупереч Віктору Орбану ухвалили заплановане.
Здається таку технологію Трамп вибрав, як основну, для своєї передвиборної компанії: «Я б заохочував Росію нападати на ті країни НАТО, які не роблять внески в НАТО». У не другів трампістів неординардий риторичний прийом Доні справді викликав жах. І в США, і в Європі. Трампісти натомість в захваті: «Доні – ти кращий…»
Сьогодні сорока на хвості принесла цікаву новину: усі прогнози (і надії) стосовно переможця не збулися. До третього туру пройшли: Дмитро Лазуткін “Закладка”; Ігор Павлюк “Танець Мамая”; Степан Процюк “Руки і сльози. Роман про Івана Франка”, “Місяцю, місяцю: роман про Григора Тютюнника”; Ярина Чорногуз “[dasein: оборона присутності]”.
У Василя Герасим’юка, автора збірки «Космацький узір», є вірш – «Де гуцули?». На час написання сього вірша п. Василь ще мешкав у столиці й наїжджав на свою малу батьківщину (куди нарешті повернувся з початком Великої війни) та поставив собі отсе запитання. Слідом за ним перейнявся нині у Києві і я:
