Світ захлинається у хвилях цинізму. Кращі з кращих, нобелівські-перенобелівські лавреати в економіці без будь-якої тіні морального сумніву так формулюють ціль існування людства: жерти, споживати, розширювати виробництво, щоб ще більше жерти… От вчора читаю доволі розумні роздуми українського макроекономіста Олексія Куща щодо заміни світового драйвера економіки з Китаю на Індію.
У роки моєї прадавньої юності, в середовищі радянської інтелігенції раптом стало популярним хайку Кобаясі Ісса, яке в перекладі звучало приблизно так:
Тихо-тихо повзи Равлику
схилом Фудзі вгору
до найвищих висот.
Помітив: у Чернівцях деякі люди настільки бідні, що все, що в них є — це гроші. Ні власної бібліотеки, ні крафтового і легального бізнесу, ні навіть власного місця у якійсь кав’ярні. У них нема улюбленої вулиці в місті, спектаклю в театрі, зали в музеї. Вони навіть мовчать з помилками.
«Втрати України не такі вже й великі, як їх уявляють». Автор фрази — Арахамія. Створіння, судячи зі сказаного, надзвичайно жалюгідне. Відбите на всю голову. Позбавлене зеленого поняття, як це: співчувати людині, яка втратила іншу людину. Батька, сина, матір, доньку, родича, друга, товариша, похресника, кума, просто людину, з якою працював чи був знайомим.
Він любив нас, селюків неотесаних. Селюків, які відслужили військо. Дмитро Михайлович Прилюк. До сьої обойми потрафив був і я, хто зна звідки приїхавши до Кийова, та й став спудеєм журфаку КДУ ім. Т.Г. Шевченка. На вступних іспитах зірок з неба не хапав, можна було мене «зарізати» вмент. Але ж – але… Потім довідався, що напроти мого прізвища у вступній відомості була поставлена олівцем цяточка. Себто – «наш». Звісно, Дмитро Михайлович постарався… Я ж бо переміг конкурс «Проба пера», що Прилюк оголосив був у газеті «Молодь України»!
Нині багато пишуть про Павла Тичину… Хтось прагне бути обʼєктивним, хтось аж надто критичним… Ніхто не згадує Станіслава Тельнюка — чи не найближчого до Тичини з молодшого покоління і чи не найбільшого нашого тичинознавця… З подачі саме С. Тельнюка мені довелося колись написати для рубрики «Історія одного твору» у «Друзі читача», яку вів Анатолій Погрібний, невеликий шкіц про поему «Похорон друга».
«Сміливіше: крісло Мирного і Толстого не зайняте!» (Павло Тичина). Ця його підказка адресувалася мені. А за яких обставин…. Про 130-ліття Павла Тичини інформації було чимало. Зокрема і з Київського Музею поета. Навіть із кавою та усмішками. Але все довкола та навколо. Хто б щось сказав про нього як «живого» — не було кому. Щоправда, М. Славинський на своїй сторінці у Фейсбук вмістив спільне з ним фото, але без коментаря….
В Європі та США неофіційно говорять, що незадоволені українським контрнаступом. Більш відверто про це пишуть в західній пресі. Але їм потрібно бути чесними самим із собою. Проста ілюстрація. Європейські країни пообіцяли Україні 1 млн. снарядів. Було поставлено лише 300 тис. Про яку вогневу перевагу України може йти мова за такого сценарію?
Світ на порозі нових, небачених досі, воєн. Це можна назвати війнами невидимок. Технічний і технологічний прогрес у змаганні дронів — антидронових систем — засобів радіоелектронної безпеки — інструментів маскування –підключення штучного інтелекту — створює середовище, в якому будь-яка країна, місто, і навіть конкретна людина стає у будь-який момент ціллю.
Нещодавно мені трапились нотатки Володимира Вятровича з цими двома книгами. І я їх читаю також саме зараз, хоча Еву Томпсон читав і раніше. Якщо ці книги прочитати одна за одною, то на вас може впасти параноя. Знаєте, як у голівудських фільмах, коли людині видається, що її переслідують і хочуть убити, хоча всі її фантазії схожі на марення божевільного.
