– А що там тепер у вас?
– У нас тут уже зима
розтрушує з неба сіль і солить багряні ружі,
розгадує дивні сни з божественного письма,
малює казковий світ на темних скляних калюжах.
А що там тепер у вас?
Category Archives: Культура
Поезія війни
Його вірші пронизують серце життєвими істинами, художньою правдою та образністю, володіють харизматичною силою та особливою енергією, яка додає кожному з нас мужності, стійкості та оптимізму. Віримо у Перемогу разом із неповторним і незламним Сергієм Пантюком!
Болотні варіації «царського слова»
Москва завжди вміла ідеально робити три речі: брехати, красти і грабувати. От вам лише три приклади з різних часів. Жовтень 1552 року. Триває затяжна облога московським військом на чолі із самим царем Іваном ІV Жахливим міста Казань. Облога була не дуже вдалою. Кілька разів московити ходили на штурм і щоразу захисники міста відкидали їх зі страшними втратами.
Юрій Косач, його «Глухівська пані» і сьогодення
Андрій Бондар якось сказав, що стилістична українська проза ХХ століття стоїть на трьох «КОСах»: Григорій Косинка, Ігор Костецький, Юрій Косач. З цим можна погоджуватися, або ні, але Юрій Косач насправді – неймовірний стиліст. Читати його – абсолютне задоволення. Юрій Косач – небіж Лесі Українки, онук Олени Пчілки. Людина, як то кажуть, непростої долі. Так само, як і всі на ті часи.
Таємниця Терезії
Після вечірки у давньої подруги її чоловік, великий шанувальник читання, раптом каже вже в дверях: «О, стривай, у мене є роман про тебе. Зараз принесу. Але дай слово, що повернеш, не посієш десь в метро. Бо ця книжка мені дорога»… Звісно, заінтригував. Що ж то за книжка про мене? Адже мене справжню не знає ніхто — ні давня подруга, ні її чоловік, ні мій колишній чоловік, ні хтось інший!
Іще раз про…
Так, іще раз про любов. Хоча, швидше, про нелюбов. Навіть не так: про ненависть влади до української літератури й українських письменників. І йдеться не лише про нинішню, а і всю, що існувала останні десятки років. А про радянські часи то вже зовсім окрема тема. Та й про репресії письменників написано чимало.
Стид на голову Максима Рильського
Я не літературний критик, і ніяк не занурений у доволі локальний світ українського перекладу. Але я знаю про Євгена Дробʼязка, про геніального Миколу Лукаша, про Степана Масляка і його «Швейка». Я памʼятаю про Франка, Зерова, Пантелеймона Куліша і його Шекспіра. Я купляю все, що видається з перекладом Ярослави Стріхи, я захоплююся Шабловським і Конрадом Андрія Бондаря, перекладами Юрка Прохаська і роботою Остапа Українця з перекладом книг Щепана Твардоха.
Знівелювали премію Максима Рильського
Якось так складається, що останнім часом пишу про негатив, що погано. Бо нам потрібен оптимізм. Однак як можна творити в тилу таку фігню, якою у нас є із цими преміями? Віддати премію Максима Рильського плагіатору Дроздовському, який переклав одну книжечку п’єс Лорки загальним обсягом 64 сторінки — це, звичайно, ганьба ганебна.
Хайку про равлика
У роки моєї прадавньої юності, в середовищі радянської інтелігенції раптом стало популярним хайку Кобаясі Ісса, яке в перекладі звучало приблизно так:
Тихо-тихо повзи Равлику
схилом Фудзі вгору
до найвищих висот.
Журфак Прилюка
Він любив нас, селюків неотесаних. Селюків, які відслужили військо. Дмитро Михайлович Прилюк. До сьої обойми потрафив був і я, хто зна звідки приїхавши до Кийова, та й став спудеєм журфаку КДУ ім. Т.Г. Шевченка. На вступних іспитах зірок з неба не хапав, можна було мене «зарізати» вмент. Але ж – але… Потім довідався, що напроти мого прізвища у вступній відомості була поставлена олівцем цяточка. Себто – «наш». Звісно, Дмитро Михайлович постарався… Я ж бо переміг конкурс «Проба пера», що Прилюк оголосив був у газеті «Молодь України»!
