Сьогодні день юних і вічних захисників Крут. Київських кадетів та студентів, котрі героїчно стали у полі на захист України, давши нерівний бій російським більшовицьким полчищам. І лише нині ми виразно розуміємо, яким це було важливим історичним сигналом. Якою самопожертвенною доблестю та мужністю, котра мала отямити, згуртувати народ, зробити усе, щоби зараз українську землю не топтали ті ж російські варвари, яких сторіччя абсолютно не змінило…
Якось не навчився жити одним днем і не думати про завтра. Від цього всі проблеми. Заздрю тим, хто це вміє і весело сміється над майбутнім. З віком почав погоджуватися з негативними героями книг, з поганими хлопцями у фільмах. Зазвичай саме вони несли головні сенси романів, прочитаних колись.
Андрій Бондар якось сказав, що стилістична українська проза ХХ століття стоїть на трьох «КОСах»: Григорій Косинка, Ігор Костецький, Юрій Косач. З цим можна погоджуватися, або ні, але Юрій Косач насправді – неймовірний стиліст. Читати його – абсолютне задоволення. Юрій Косач – небіж Лесі Українки, онук Олени Пчілки. Людина, як то кажуть, непростої долі. Так само, як і всі на ті часи.
Знаєте про що зараз ніхто не хоче думати? Ніхто не хоче думати про те, що Київ не взяли за три дні лише тому, що під Київ побігли дядьки, яким було під п’ятдесят. Оті дядьки, які пройшли АТО, оті дядьки, яких масово потім підсрачниками викидали з маршруток маршрутники, волаючи навздогін «А тібя туда не посилав!».
Гарна пісня? Дивовижна! Тут стільки мелодики, свіжості, пристрасті, шарму… Але за місяць на ЮТУБі її переглянули близько 4 тисяч слухачів… Лише чотири тисячі з-поміж багатомільйонної аудиторії українців!!! А як гадаєте, скільки наших людей уподобали цю пісню? Аж… 70 душ. Багатьом нашим людям досі кращий Лєпс, аніж Злата Огнєвич…
Після вечірки у давньої подруги її чоловік, великий шанувальник читання, раптом каже вже в дверях: «О, стривай, у мене є роман про тебе. Зараз принесу. Але дай слово, що повернеш, не посієш десь в метро. Бо ця книжка мені дорога»… Звісно, заінтригував. Що ж то за книжка про мене? Адже мене справжню не знає ніхто — ні давня подруга, ні її чоловік, ні мій колишній чоловік, ні хтось інший!
Так, іще раз про любов. Хоча, швидше, про нелюбов. Навіть не так: про ненависть влади до української літератури й українських письменників. І йдеться не лише про нинішню, а і всю, що існувала останні десятки років. А про радянські часи то вже зовсім окрема тема. Та й про репресії письменників написано чимало.
Я не літературний критик, і ніяк не занурений у доволі локальний світ українського перекладу. Але я знаю про Євгена Дробʼязка, про геніального Миколу Лукаша, про Степана Масляка і його «Швейка». Я памʼятаю про Франка, Зерова, Пантелеймона Куліша і його Шекспіра. Я купляю все, що видається з перекладом Ярослави Стріхи, я захоплююся Шабловським і Конрадом Андрія Бондаря, перекладами Юрка Прохаська і роботою Остапа Українця з перекладом книг Щепана Твардоха.
Якось так складається, що останнім часом пишу про негатив, що погано. Бо нам потрібен оптимізм. Однак як можна творити в тилу таку фігню, якою у нас є із цими преміями? Віддати премію Максима Рильського плагіатору Дроздовському, який переклав одну книжечку п’єс Лорки загальним обсягом 64 сторінки — це, звичайно, ганьба ганебна.
Світ захлинається у хвилях цинізму. Кращі з кращих, нобелівські-перенобелівські лавреати в економіці без будь-якої тіні морального сумніву так формулюють ціль існування людства: жерти, споживати, розширювати виробництво, щоб ще більше жерти… От вчора читаю доволі розумні роздуми українського макроекономіста Олексія Куща щодо заміни світового драйвера економіки з Китаю на Індію.
