Вкотре бачу пошук «хороших русских» у радянському книжковому спадку. Конкретно: раз по раз хтось із нормальних українців вписується за Стругацьких. От добре: давайте Пушкіна та іншу банду геть, але Стругацькі – вони ж дисиденти, дуля в кишені, ковток повітря і так далі…
Це відбувається не відразу і далеко не для всіх помітно. Італія — в перекладі означає земля телят. Сумирних приземлених гречкосіїв — скотарів навіть ліниві греки однією лівою колонізували. Потім з’явилося кілька фамілій, яким набридло стелитися перед заморськими господарями і вони стали брати до рук меча замість мотиги. Тим мечем об’єднали всіх довколишніх «телят». Виникло військо. З «нічого» виросла грізна тисячолітня імперія.
Заяложена фраза Кеннеді у виконанні наших профпатріотів і раніше нічого, крім роздратування, не викликала. Зараз переросло у велике бажання зацідити в пику. Бо це лише патентований популізм хлопця з привілейованого класу, оте його «не питай, що держава зробила для тебе, а що ти для неї» – раз. Два – по відношенню до українських громадян завжди звучало розперезаним хамством.
Час не лікує. Час лише стирає деталі, моменти, дрібниці, але спогади не стираються. Сьогодні 9 років, як немає Ігоря Куценка… 15 жовтня 2015-го – страшний день, який розділив моє життя на «до» і «після». І це два різних життя.
Роман Господінова нагадав мені тексти мого улюбленого Патріка Модіано. Цей француз чомусь не надто популярний серед українських читачів. Навіть Карпа його колись закенселила. Але пошуки героями романів Модіано особистого минулого дуже сильно перегукуються з тим, про що пише Господінов.
Чому розгублені поляки повірили Івану Сусаніну? Бо в нього була впевненість: я знаю куди і як… Чи збирався безграмотний лапотник втопити ляхів у болоті? Чи думав він про порятунок молодого московського царя і тим врятувати атечество? Навряд чи. То вже міфотворці-монархісти пізніше допридумували. Жодна телевізійна група не супроводжувала сусанінський похід в багно. Тільки берези і жаби знали про те правду.
У Спілку письменників, попри весь скепсис до неї, більшість бажаючих прагне, як у тиху пристань. Питання: для чого?! Ще вчора рипалися на літературні заходи, а нині, ствердивши перед певною групою людей своє нібито професійне реноме, залягли у глибоку оборону статусу «пан ніхто».
Це — ніщо інше, як хитро спланована провокація, сценаристи якої дискредитували найкращий український гурт в день їхнього ювілею, бо за ці 30 років на патріотичних піснях Океану Ельзи виросло кілька поколінь вільних українців. І одночасно дискредитували Збройні Сили України.
Я спізнився на виступ Оксани Стоміної в українському культурному центрі в Мюнхені, але встиг почути кілька її поезій і був вражений емоційною силою і красою, і поетичною довершеністю. І розповіддю пані Оксани про себе, про рідний Маріуполь, про долі друзів-військових та волонтерів, і її чоловіка, який вийшов разом із побратимами з Азовсталі, але досі в полоні.
Давно то було – у кінці 90-х минулого століття. Я тоді жила в містечку Мена. Писала. Не так багато, як хотілося, бо треба було виживати, самій ростити двох дітей. У мене на той час (1992 р.) вийшла одна-єдина книжечка «Так плакало дерево», яку мені видали як переможцю Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» . Саме так цей конкурс тоді (1991р.) називався.
