«Сміливіше: крісло Мирного і Толстого не зайняте!» (Павло Тичина). Ця його підказка адресувалася мені. А за яких обставин…. Про 130-ліття Павла Тичини інформації було чимало. Зокрема і з Київського Музею поета. Навіть із кавою та усмішками. Але все довкола та навколо. Хто б щось сказав про нього як «живого» — не було кому. Щоправда, М. Славинський на своїй сторінці у Фейсбук вмістив спільне з ним фото, але без коментаря….
В Європі та США неофіційно говорять, що незадоволені українським контрнаступом. Більш відверто про це пишуть в західній пресі. Але їм потрібно бути чесними самим із собою. Проста ілюстрація. Європейські країни пообіцяли Україні 1 млн. снарядів. Було поставлено лише 300 тис. Про яку вогневу перевагу України може йти мова за такого сценарію?
Світ на порозі нових, небачених досі, воєн. Це можна назвати війнами невидимок. Технічний і технологічний прогрес у змаганні дронів — антидронових систем — засобів радіоелектронної безпеки — інструментів маскування –підключення штучного інтелекту — створює середовище, в якому будь-яка країна, місто, і навіть конкретна людина стає у будь-який момент ціллю.
Нещодавно мені трапились нотатки Володимира Вятровича з цими двома книгами. І я їх читаю також саме зараз, хоча Еву Томпсон читав і раніше. Якщо ці книги прочитати одна за одною, то на вас може впасти параноя. Знаєте, як у голівудських фільмах, коли людині видається, що її переслідують і хочуть убити, хоча всі її фантазії схожі на марення божевільного.
… Колись у мене був пес, старий уже, який спав увесь день, а вночі його мучило безсоння. Особливо на повню. Він вилазив із буди під моїм вікном, сідав на хвіст, озираючи порожню нічну вулицю, і знічев’я починав гавкати: гав- гав-гав! Потім піднімав кудлате вухо й слухав. Знову: гав-гав-гав! І знову слухає.
Ердоган круто підставив Орбана. Парламент Туреччини ввімкнув зеленене світло для шведського НАТО. І тепер “видатний політик Європи” Орбан лишився один на один зі шведами, які геть «з’їхали з глузду» – 200 років тримали нейтралітет і от їх понесло. Чому б це?
Ну, що ж ось і закінчується черговий етап мого життя. Поїздка в Сполучені Штати Америки стала для мене не менш важливою, ніж бойові дії. Перебуваючи тут, я побачив ту саму можливість жити достойно. Мав розмови з багатьма українцями, які переїхали сюди 10-15 років тому, і в майже у всіх проглядається один і той самий мотив, а саме щодо чесної праці без корупції і того всього, що, нажаль, оточує нас до сих пір.
Теза про припинення допомоги українським біженцям, аби стимулювати їх повернутися додому за логікою дуже схожа на тезу про те, що треба припинити давати Україні зброю і тоді війна закінчиться. Тобто вони абсолютно алогічні і безглузді, бо воно так не робе.
Незбагненним чином ця письменниця причетна до кількох миттєвостей з мого минулого, які я вважаю найщасливішими у моєму житті. Принаймні його більш зрілої частини. І це саме їх я згадую наодинці з собою, коли вночі часом охоплює відчай. Намагаюся триматися за цей спогад. А сама письменниця, звісно, тут ні до чого.
Остерігаюся людей, які прасують постільну білизну. Хто його знає, на що вони ще здатні… Трохи ніяковію від чистих і дорогих вбиралень. В них пісяти якось невдобняк. Не розумію терміну «центр прийняття рішень». Виходить десь є «центри не прийняття рішень». Або центри прийняття, але не рішень? Або ж взагалі не центри, а так, периферія.
