Щодо Олексія Печія, ведучого “24 каналу”, який скориставшись акредитацією на саміт ЄС, втік закордон. Ніколи його не знав, не бачив в ефірі і не уявляю що це за людина. Зрозуміло, що його вчинок просто жалюгідний. Пояснення мотивів, ще більш жалюгідні. А наміри продовжувати працювати в сфері інформаційної політики за кордоном, повинні бути предметом уваги контррозвідки. Бо які наративи про Україну може тепер транслювати ця людина?
Перечитував «Щоденник нелегального солдата» снайперки, добровольця Олени Білозерської… І з пам’яті стали виникати десятки імен наших юнаків і юнок, які після анексії Криму взяли в руки зброю і пішли в капцях і в домашніх куртках захищати свою країну. Вони були добробатами. Вони були нелегалами. Вони були незручними для влади.
З роками стаю сентиментальнішим… Емоційна домінанта сьогоднішнього дня — прихід мого однокурсника Юрка Плаксюка на брифінг в Український Дім, де з координатором Українського кризового медіа-центру Ігорем Стамболом записували передачу «Навколо постаті. Іван Огієнко». Юрко просто прийшов підтримати. Задати питання. Сказати добре слово.
Маю до свят дарунок. Щиро дякую Євгенові Барану за двотомник листів Флобера. В одній із недавніх відповідей на мій коментар до свого допису у Фейсбук пан Євген зауважив, що має два примірники двотомника й може поділитися Флобером (перепрошую, якщо комусь каламбур видається невдалим).
Увечері мені зателефонував друг Микола Перший. Каже, треба інтимно порадитися в непартійному порядку. Ну, ясна річ, що в непартійному, яка ж тепер партія? Те, що так нині називають, навіть близько коло партії не було. Але менше з тим. Відповідаю: радься.
Згадала раптом, як колись 2015 року, коли мій чоловік служив, до нашого хворого тоді сина прийшла лікарка з візитом. Після small talk про наші сімейні справи, і зокрема про те, що мій чоловік на фронті під Попасною, лікарка раптом дуже емоційно вигукнула: “І як ви туди його відпустили?! Я би своєму ногу зламала, але не відпустила на війну!”
Є така річ, яку вже гарно вивчила армія. А саме — ти живеш поки воюєш. Згадаймо приклад бійця з позивним “Хижак”, який відбивав атаку “вагнерів”. Або бійця “Едельвейса”, який наодинці відбився від шестерих. Або тих же трьох бійців з 59-ї, «Степових хижаків”, які майже чотири дні відбивались від “вагнерів” на маленькому клаптику.
Отсе кілька днів, як дочитав «Травницьку хроніку» Іво Андрича. Томик чималенький, здавалося б, подекуди нуднуватий, але коли перегорнув останню сторінку, – ахнув: «Сила! Мені, Хоттабичу, треба повчитися у старшого за мене».
«Поети до Слова приходять по-різному. І Слово до поетів приходить неоднаково. Одних воно робить духовно зрячими, знімаючи з очей полуду буденності. Інших засліплює так, що вони тільки й говорять про свою винятковість, нехтуючи довколишнім, зневажаючи талановитих колег по перу, вивищуючи себе потоптуванням інших.
Глибинне нерозуміння західною елітою природи “руцкого міра”. Навіть тими, хто роки провів у Москві, навіть кращими аналітиками і журналістами. «Нью-йорк таймс»: Путін посилає сигнали про бажання зупинити війну і вдовольнитися загарбнутим…
