… Знаєте, я ніколи не вишивала. Я ніколи не встигала творити таку величну красу, яку можна вершити лише у роздумах та спокої. Через рутину я навіть не могла надихатися більше трьох днів незбагненними ароматами квітів, дерев, туманів і димів. Я так рідко слухала дощ і тишу. І не мала часу на погляди удалечінь, на прогулянки в прекрасне нікуди, на авантюри і чарівні блукання.
Що таке шалені обстріли міст? Якщо б впало хоча б половина того, чим цілили… Картина така. Пів Києва нема. Жертви, руїни, плачі. А потім, коли спам’ятаються — замежне горе. Зашкальна біда. Я в жодному фільмі про війну, навіть фантасмагоричному, не бачив того, що бачив з вікна.
Сьогодн, 5 травня, народилася геніальна українська письменниця, класик української літератури
Ірина Вільде – не вразлива до слави і хули. Це справді дивовижна велика Жінку, без творчості якої важко уявити сьогодні повноцінною українську літературу. Ірина Вільде зачарувала мене ще школяркою своїм ніким неперевершеним поки що романом «Сестри Річинські», який побачили світ у 1965 році, тоді ж був відзначений Шевченківською премією, що було для автора і твору потужною рекламою.
В Україні (принаймні в більшій її частині), за тиждень після Великодня, — поминальні дні… Мої батьки, так само, як дід і баба, рідний брат, якого я ніколи не бачив, поховані на старому кладовищі, за селом, на горі… І з тої гори, якщо дивитися вниз за ясної погоди, відкривається цілком шевченківський краєвид. Великі левади, а за ними луг, а там далі й Він, Сам — великий і широченний Дніпро… З його островами, рукавами й затоками… І аж далі, на тім березі — ледве вгадуються Черкаси…
Читаю я змалку, десь років з 5-ти. Перша книга, принаймні, яку достеменно можу назвати – Гоголь, «Вечори на хуторі біля Диканьки». За роки стільки читано-перечитано. Одразу скажу одну банальну, але не зайву річ: у кожного свої смаки. Тому книги, про які йтиметься як мої улюблені, хтось оцінює доволі нейтрально чи прохолодно. А улюблені книги когось пройшли «повз мене». Це очевидно.
Знову горе увірвалося до нашої освітянської оріонівської родини. Щоб ще раз зрозуміти і відчути, що кожного разу біль приходить по-різному… Звістка про загибель Олега Барни наповнила вчора ввечері медійний простір. Але ми разом із його родиною відмовлялися вірити… І намагалися цією нашою невірою побороти непоправне. І підтримати таку дорогу для нас і рідну Ольгу Василівну.
Вчорашня їхня Паска із абсолютно порожніми вулицями та німим містом, нагадала мені мій Різдв‘яний вечір у Каннах. Згідно останніх тенденцій, вирішила я теж по-модньому. По-їхньому. Ніякої куті, устриці до шампанського і чоколядне поліно на десерт… А спершу на службу в собор. У довгій спідниці, в якій з моїм фейсом — я натуральна циганка Аза на пенсії із п’єси Старицького…
Цього разу я не просто так навідався до вуйка на Перевал, – я привіз йому свою нову книгу. Власне, сама книга складалась із оповідань, більшість з яких народились саме тут у бесідах із Дезийдерієм Васильовичем. Але попри це, я, подарувавши книгу, послухавши стриману похвалу вуйка, почав йому переповідати основні сюжети. Зрозуміло, що я більше зосереджувався на суспільно-політичних матеріалах, які не торкались наших попередніх із ним розмов.
У своїй «літературній школі» – відеокурсі на YouTube – майстриня оповіді Джойс Керол Овтс називає головним ворогом письменника зовнішній «шум», який його/її відволікає, перерви, що їх доводиться робити, і як наслідок втрату концентрації… Зі свого скромного досвіду можу підтвердити, що це гірка правда. Але тоді той самий ворог має бути і в читача. Просто якщо дивитися на літературу й читання як на забавку, а не на передачу досвіду, то неуважність читача – це його проблеми.
Сьогодні Василеві Васильовичу Яременку — поважні 91! А десятиліття тому, у 2012-му, Василь Нечепа в Чернігівському музично-драматичному театрі влаштував був сольний концерт з презентацією своєї книжки, що тоді побачила світ – «Рід козацький величавий». Перед початком імпрези дивлюся і очам своїм не вірю – у партері скромненько так сидить посріблений сивинами, але міцний і симпатичний Василь Яременко. Славетна постать багатьох поколінь факультету журналістики КДУ… Він читав нам «Історію української журналістики», і сам став історією… Таких, як Василь Васильович Яременко, на факультеті було мало, кого любили всі — абсолютно і беззастережно. Ну, хіба ще Степан Колесник та Микола Хмелюк з його російською літературою, де не стільки любили літературу, скільки дивовижного Хмелюка!
