Повернуто цивілізаційний рубіж між нами і «мертвими ходоками». Між Європою і «безкрайннім бездумним Сибіром». Виправлено давнє хронологічне каліцтво, яке мало означати асабліву відмінність цивілізації «мертвих ходоків», а без матафор між по-справжньому диким степом-тайгою і простором, який був, є, і буде оплотом культури, права, гуманізму і тверезого прагматизму.
Кілька років тому мене регулярно вербували в Різдво-дисиденти. Тобто, ось ми відзначаємо Різдво правильно, 24 грудня, ось у нас Святвечір нині, Різдво 25-го, бо це з усім світом. І любись конем, що офіційно — 6 січня. Ми підемо іншим шляхом. Іди з нами, старий. Тут же додавали: але 7 січня теж приходь бухать, бо то ж офіційно…
Позаяк в ці непрості часи ми всі, по можливості, підтримуємо національного виробника, розповім коротко про українські вина. Я не сомельє, й не дегустатор, а просто – споживач, дилетант. Це – не експертна оцінка, а лише мої суб’єктивні враження. Про нотки ванілі, аромати свіжого сіна та мокрого крота, я писати не буду, бо то всьо – лабуда й непотрібні понти. Це — не реклама. Мені ніхто ці вина не присилав, і не просив про них написати. Я їх купив особисто сам. Сам і вип’ю!
Виявляєтся, дух Різдва найкраще чути лише тоді, коли його втрачено. Всі попередні безкінечні Різдва опалубкою обліпили наше порожнє цьогорічне Різдво, щоб підкреслити його порожнечу і надати химерної форми. Колись дух Різдва, коли його тільки випустили для нас, малих, був дуже насиченим і пахнючим. Вистачало четвертинки або і навіть восьмушки, аби одразу відчути – оооо, Різдво. Зірки, коляда, вертеп, сніг, санки, до баби на вечерю на другий кінець села.
Навіть не можу згадати той момент, коли почала мріяти про «західне» Різдво. Здається, хотіла цього завжди. Принаймні, відколи дізналася, що весь той чарівний Merry Christmas, з різдвяним джазом і романтичними комедіями, відбувається у людей 25 грудня. За час роботи журналісткою написала з десяток публікацій на цю тему.
Маємо сего вечора знову народитися. Разом з Ісусом. У двотисячний раз. Вперше зі світом. Вдруге — на війні. Не заради дарунків — золота, ладану і смирну, — наперекір Іроду нинішньому, новому, що велів убивати і краде та вбиває не лише дітей наших, але й нас, які вдивляються нині у небо свого Вифлеєму. Чекають на зірку – сповіщення, що сам Бог, Творець неба і землі, Всемогутній, знову втілився, став людиною, щоб спасти всіх людей. Нас спасти.
За три тижні до свят:
— Василю, вставай – біда! Вовка втік.
— Де втік?! Як?
— А ти в нас чисто, ніби СБУ, нє? Коли не міна в них під самов сраков димит, то прослушка в Залужного! А воно тілько «де?», «як?», «га?»! Заразо лінива, сам мусиш знати, «як» – кілько казала, що задня стіна в сараї підгнила? З восені «ремонтуєш»! Вова недурний, там порпав, і прошу – в стіні дюрка є, а кнурика нема! Втік!
Будь-яка діяльність невловимою тінню залишає на людині відбиток. У неї важкі, наче олов’яні, очі, випиті баченим за довге життя. Обличчя темне, нерухоме, відчужене. А руки – на них лячно дивитися: вузлувато сплетені на животі, з пергаментною цупкою шкірою, набряклою на долонях від частого стикання з водою. І крижаний, лінивий спокій… Немає чуда, щоб потривожило його. Воно так: коли людина довго дивиться в безодню, безодня починає вдивлятися в неї.
Поверхневі знання в будь-якій царині не сильно допомагають в житті, але дозволяють нам набути позірного авторитету в очах оточуючих… Я якось був у Туреччині, і в ресторані мені забропонували місцевого локального супу з сочевиці.
Погано жити — найкраще в Чернівцях. Тут немає метро і фунікулерів. Макдональдс можливо колись буде. У нас куцо з доларовими міліардерми, нафтовими магнатами і катма східних шейхів. Натомість в місті чимало жебраків та сміттєвих контейнерів. Люди багато п’ють дешевого і неякісного алкоголю з багатих супермаркетів.
