Мені було шість років, коли я пішла колядувати. Вперше і востаннє. Вчительські діти не ходили колядувати, а якщо й ходили, то підпільно, і то до родичів. Мою старшу сестру Марійку прикривала бабця і вона дотримувалась усіх правил конспірації. А я була мала і, коли мої сусідки-близнючки взяли мене з собою у перший день Різдва на коляду, про це вдома не знали.
З літами все більше стаю схожим на вуйка Ромка, якого вже не стріну ніґди… Вуйко глибоко і зі смаком кашляв. У грудях в нього щось клекотіло, булькало і хрипіло. Поміж грубими пожовклими пальцями димів дзиґар і дим стелився між липкими столиками напівтемної мордовні, огортаючи людей синім саваном.
Іду в Кийові по Пушкінській, а внучка й каже: «Діду, се вулиця Чикаленка». Що тут скажеш: «Дідо виховав собі на голову». Себто я – п’янствував на сій вулиці по генделиках, а тепер маєш: «Чикалена…» Кацапстан лупить ракетами по моєму місту, а вдатні хохли справляють – куди. Ми з моєю внучкою, попри те, ходимо Старим Містом.
Справжня постноворічна втіха читати фонтануючих ідеями щодо мобілізації. Тут і жереб. Тут і броня за сплачені податки. Спецбатальйони з депутатів, волонтерів, блогерів, автоінспекторів, футбольних арбітрів… Особливий струмінь з цього фонтану – нескінченні претензії тих, хто ненавидить феміністок: а чому жінок не призивають, рівність так рівність…
— Так у вас що, два Різдва?
— Ну да, два Різдва у нас…
— А чого? Що символізує друге Різдво?
— Те саме, що й перше. Сначала у нас Христос рождається, як обично, як у всіх… Ну, а потом через два тижні рождається ще раз, вже спеціально для нас. Контрольний, так би мовити… Мало лі…
У мене завжди був підвищений поріг гидливості. Якось у першому класі я йшла зі школи і випадково побачила дохлу крису. Це було настільки гидко, що мені вивернуло кишки, і я ніби заклякла на тому місці. Моя сусідка баба Галя, яка з вікна побачила це шоу із залишками шкільного обіду на тротуарі, не витримала та вийшла, накричавши на мене: ну що ти, дурепа, стоїш та любуєшся нею?
Ще 100 років тому квітучу Швейцарію називали краєм ідіотів. От в буквальному медичному сенсі — в деяких кантонах до 80% мешканців мали всі ознаки кретинізму: величезний зоб, випуклі очі, низький зріст, вроджену глухоту… Причину зрозуміли вчені й лікарі — добавили у сіль йод. Вилікували.
От і скінчилася наша казка. Новий рік, як свято, відійшов з перших урочистих лав щорічних застіль. Тепер це просто природна зміна часу, де один день змінює інший. 1 січня в Чернівцях був робочим днем. Вперше за багато років. Хоча майже не працюють підприємства сфери послуг і якось знехотя їздить транспорт.
Обіймаю. Тих, хто не спить ночами, бо щосекунди чекає дзвінка з фронту. Або хоча б смс. Тих, хто молить Бога про зустріч. І тих, хто вже знає: зможе обійняти тільки подумки. Тих, у кого вже немає сил усміхатись, але треба. Бо поряд діти, їм теж страшно. А треба жити – і вчитись. І з ними вчитись, і замість їхніх вчителів вчити, бо вчителям теж важко, і вони, буває, зриваються…
Не знаю в кого як, а в нас із Дастіном сьогодні був напружений день – знімали новорічні привітання Дастіна Негоффмана українському народові. Дастін ніяк не хотів входити в образ, не слухався режисера, не хотів чіпляти на себе цей ковпак чи то блазня, чи то якогось Клауса чи Пер-Ноеля.
