Хочу розказати про Астамура Гумбу (Абхаза). Цим днями в нього був би його День народження… То була одна з найважчих розмов у моєму житті, хоча й тривала якихось півтори хвилини. Я досі прокручую її в своїй голові, не можу забути, мучуся, вигадуючи те, як (краще) міг тоді відповісти. Зрештою, то був такий шок, що й не пригадую точно, як саме відповів.
Він зібрав нас усіх, як збирав бувало з побратимами на Свято Різдвяних Василів. Правда, не січневої зими, а липневого ранку, у день високого сонцестояння. І не в Будинку вчителя, а на світлому порозі храму Різдва Пресвятої Богородиці, в Києві, на Солом’янці. За цим порогом йому стелилася дорога до вічного небесного дому, де тепер його Василі, і до дому рідного – на Житомирщину.
Війна робить одну підступну річ: життя стає миттєвим, кліповим – кожна наступна мить може перекреслити всі попередні враження. Вона не дає можливості повноцінно зафіксувати і переосмислити факт, щоб доповнити ним досвід. Відтак, аби щось написати, потрібно докладати певних зусиль, бо поки напишеш, усе буде вже інакшим і може видатися пустим. Цей текст я написав рік тому. Мабуть, добре, що написав. Щоб пам’ятати і не забувати.
Дехто волає — і на мою адресу також — не вживати словосполучення «культурний фронт». Бо там, на фронті, мовляв, гинуть люди, а тут що? Потрібно терміново дещо пояснити! Почну з найголовнішого. На культурному фронті теж бувають драматичні битви. Але тут гинуть не військові підрозділи, а цілі етнічні групи і народи. Гинуть і фізично, і ментально.
Микола Панасович Вирвикишка був однолітком мого батька. 1929-го року народження. В голодний, воєнний 1942-й рік вони удвох пасли вівці в байраці, і батько питав: «Миколо, щоб ти робив, аби оце ціла хлібина степом котилася?» «Гнався б до самого Дніпра!», — казав Микола. Потім Микола Панасович Вирвикишка став начальником сільського духового оркестру.
На світлині угорі досить правдива ілюстрація результатів саміту НАТО у Вільнюсі. Не захотіло НАТО прикрити сьогодні своїм щитом Україну, щоби не гинули від рашистських ракет жінки і діти… Однак тут є три неточності.
Дискусія про журналістів і Незалежність — стаття «Про журналістів і журналістику в Україні від 90-х до нині» — за поодинокими винятками пішла не тим шляхом, як мені хотілося б. Найсуттєвіші коментарі стосувалися предмета статті (це — життя і дії Спілки журналістів України і зокрема — її Київської орґанізації), але аж ніяк не її теми (ставлення до незалежності України і роль журналістів у становленні й розвитку незалежної України).
На цей текст мене надихнула поява книжки «Журналісти і незалежність», яка вийшла з нагоди тридцятиріччя незалежності України й розмови про яку тривають. На жаль, мені поки що не вдалося замати примірник книжки, я не бачу в інтернеті електронної версії, а причетні до виходу книжки мої колишні студенти не посприяли в цьому… Окремо можна було б ще пошкодувати, що мене не запросили до участі в цьому проекті, але тому є причини, про які стане зрозуміло далі.
Історія земного життя Господа нашого Ісуса Христа почалася з того, що ми в сучасному світі називаємо вимушеною еміграцією. Адже праведний Йосиф Обручник з Пречистою Дівою Марією і Немовлям Ісусом змушені були тікати до чужої країни – аби вижити. Чи вони не боялися? Очевидно, що боялися – за власне життя і за життя Дитини. Чи вони готувалися до цього? Очевидно, що ні – вони тікали вночі, і, скоріш за все, їхні пожитки теж тоді вмістилися в одну торбу.
Є у Рильського чудовий трюїзм: Складна це досить річ – минулий вік судити//Не завжди варто тут рубати з-за плеча//Хай кожен рік життя і кожен день прожитий//Нас обережності й розважності навча. Якщо по щирості, цього напучування дотримувався та й дотримуватимуся надалі, полюючи за спалахами давно минулих одсвітів, за силуетами зірок уже й згаслих, але які довелося, пофортунило, поталанило, пощастило споглядати у фізичних реаліях.
