Леонід Ісаченко написав справжній, правдивий роман «Гонитва на виживання» (видавництво «Апріорі»). Це перша художня річ у доробку знаного в Україні журналіста. Читачам відома його прекрасна публіцистика, яка друкувалася в різних часописах, він довгий час працював в «Урядовому кур’єрі», був головним редактором чернігівської «Деснянської правди». Останнім часом видав кілька публіцистичних книжок.
Я змушений говорити про Фаріон, хоч вона належить до іншої конкуруючої політичної сили. Її звільнили, як уже знаєте, з Львівської політехніки за те, що вона щось там казала. Я не є видатним «фаріонознавцем», але знаю і розумію – її звільнили за те, що вона занадто активно і занадто некоректно захищала українську мову. Я не можу зрозуміти, а на фіга нам коректна Фаріон?
В ніч на 25 листопада відбулася наймасштабніша, з початку війни, атака “шахедів” на Київ. Повітряна тривога тривала загалом шість годин. І хоча сили протиповітряної оборони збили 74 з 75 (!) ворожих безпілотників та одну ракету, соціальні мережі подекуди сповнилися скептицизму щодо зимових перспектив України. Активізувалися мережеві віщуни, пророки, прогнозисти та експерти з народження.
Осягаючи Історію, ловлю себе на думці, що вся вона існує за законами квантової механіки. Коли за нею ніхто не спостерігає, вона має одне обличчя. Але з’являється Спостерігач, і все одразу змінюється. Він споглядає вже не реальну історію, а іншу — ту, що виникла під його наглядом. Зняли кіно на історичну тему – історія змінилася. Побував школяр в історичному музеї – змінилася. Видав книгу Плохій оновилася. Написав свою Толочко — перезавантажилася ще раз.
Чому володіючи високотехнологічними інструментами і мотивованими людьми з вищим, ніж у ворога IQ, ми застрягли в мʼясорубках за посадки? В окопі серед гулу дронів-камікадзе, роботи ворожої арти і авіації, серед безупинних спроб ворога атакувати – це питання не вилазить з думок. Чому Старлінк, «кропива», дрони і 3d технології не рятують? Практично кожен розрахунок, що себе поважає, має на позиції старлінк.
… Давно помітив: варто мені почути якусь давню пісню, як пам’ять миттєво малює в уяві картинку — чи про час, коли вперше почув цю пісню, чи про щось, з нею пов’язане. І виявилося, що кожне десятиріччя життя покладене на якісь мотиви. Особливо, коли йдеться про шкільне дитинство, яке припало на 60-і роки минулого століття. Ріс я в російськомовному оточенні і чув здебільшого або радянсько-патріотичні пісні (по дротовому радіо) або блатні (від старших хлопців під гітару біля багаття).
Спробую просто розповісти, без емоційних гойдань і надриву, чому дев’ять років мене вабить магія цієї жінки. Я давно не ходив до психіатра, тому мене можна називати божевільним, але я все-таки розповім свою історію. Але спершу хочу процитувати Лесю Українку: «Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію – се певніша межа і міцніша границя, ніж фортеця або річка».
Потужний землетрус під назвою Фаріон спричинив потужне цунамі в інфопросторі, хвилі якого накочуються одна за одною на нашу свідомість і це дозволяє зробити певні очевидні підсумки. Отож. Згідно основного закону, на якому тримається шоу-бізнес, плюси і мінуси не віднімаються, а сумуються. Тож, Ірина Фаріон таки потужна і неординарна особистість.
Був у нас одноокий директор школи. Директор, парторг школи і вчитель російської мови – класичний совєцький тріумвірат в одній особі. Він дуже любив ходити в народ – наприклад, грати в волейбол із старшокласниками на великій перерві або й після уроків. Все одно його не любили й боялися, і то недарма.
Вже одинадцять місяців безперервно перебуваю в зоні бойових дій – це багато, чи мало на війні? Мабуть, таки багато. Бо далеко не всі тут стільки проживають. Мій двоюрідний брат Сашко всього два тижні побув на Сході, і в першому ж бою загинув смертю Героя. А брат був справжнім Воїном – пішов добровольцем, потрапив служити в тилову частину, але на фронт рвався, рапорти ледве не Залужному писав, щоб на передову відправили.
