Днями Степан Процюк «офіційно» просурмив на весь світ, що «покинув членство у комісії, яка присуджує міську [Івано-Франківська] премію ім. Івана Франка. Раніше вийшов із журі обласної премії ім. Василя Стефаника». Здавалося б, невелика біда! Кажуть же: «Святе місце порожнє не буде, коли і попа біс візьме». Тим паче на Галичині, де – що не грамотій, то піїт-письменник. Дуже співучо-поетичний край. А який побожний…
Читаю, бува, витребеньки сущих українських писак, то й плакати хочеться. Що таке: підмет, присудок, а про дієслово і не йдеться. В їхніх музеях покинутих секретів. Звісно, торочу насамперед про писання Оксани Забужко та її сестер (брати її обіч неї майже відсутні), які ж усі гуртом і пасуться з чужої кишені. Жебрачать!
За XVIII століття московити присвоїли київську спадщину. Легенда Імперії втовкмачувала елітам – усі співавтори Імперії є рівними. По факту – ні. Українські еліти лояльність до імперського центру (він же центр віри, бо там була вкрадена раніше церква) ставили вище, ніж лояльність до власного (нехай і гіпотетичного) державного проекту. Результат — Україна стала малоросійською провінцією великоросійської імперії, а українці – малоросами – вторинним прошарком, людьми другого сорту, підданими.
Ошиваючись на посаді відповідального секретаря Київської міської організації НСПУ, не раз чув дошкульне: «Чому твоїх земляків Петра Мідянку та Мирослава Дочинця Борис Олійник під час Майдану возив до Москви?!.». «Звідки я знаю. Самі спитайте у них», — відповідав. «Так ти ж з Іллічем на короткій нозі». «Відтоді я з ним анічичирк, ба навіть не був на його похоронах».
Motto
Виявляється, він ще й поет, Потап, котрий співає з Настею. Жодної їхньої пісні, правда, я не подужав до кінця дослухати, де б те «пєніє» не трапилось. Проте на колір і смак – товариш не всяк. Але дивуюсь тим, кого примітив не відлякує, а то й вабить. Невибагливість — також риса, і якщо вона є — либонь, угодна богові.
… Серед Андріяшикових романів осібно стоїть «Сторонець», присвячений Юрієві Федьковичу. Він не подібний до біографічних творів, у яких виписані авторами історичні персонажі скидаються на своїх прототипів (за словами Єжи Лєца), як обстругані стовпи з дерева. Такий популярний у французів, німців, поляків, італійців і в росіян біографічний жанр у нашій літературі почувається аж надто невпевнено, мовби бідний родич. У своїх нечисленних зразках він подеколи нагадує щось середнє між протоколом і некрологом.
Добродій Василь Чепурний – чоловік поважний. А тут, візьми, його недавній допис «Люлька Шевчука диміла і в Чернігові…» викликав у мене лукавеньку усмішку в кутиках уст. Ще б пак! Читаємо, зокрема: «Взагалі ж Валерія Шевчука я вважаю – давно, з непохитним переконанням – достойним Нобелівської премії, бо, скажімо, «Ім’я троянди» Умберто Еко «списане» із Шевчукових писань».
Сьогодні – день спогадів, день пам’яті, день освідчення Людині, яка над усе любила цей світ, свою батьківщину і слово. Бог Їй дав не один талант, кожен з яких залишив слід у серці незліченної кількості людей, котрим він віддавав часточку своєї любові. І кожен може розповісти свою історію знайомства, дружби, спілкування, співпраці. У мене вона така…
1. Погожого липневого ранку з бухти портового міста на березі Балтійського моря вийшла яхта «Veritas» з шістьома людьми на борту. Капітан морського судна, він же його власник, Олег був у чудовому настрої. Сьогодні йому виповнилося тридцять років і цей день він волів провести в колі найближчих друзів, подалі від метушливого міста. Олег придбав цю розкішну яхту, заробивши свої перші десять мільйонів, ще рік тому. Він був хвацький, талановитий, вроджений лідер і бізнесмен від бога. Олегові подобалось, а головне він мав хист маніпулювати людьми.
Цілий тиждень похапцем – трохи зрання, трохи вдень і на ніч, доки сон не зморить – втішався чтивом Ярослава Ороса. Його нова книжка «Чара: історія хвороби» з’явилась у видавництві «Друге дихання», що пов’язане з ім’ям Володимира Даниленка. Книжка штибна, багатьма місцями «шерехата», багатовимірна і суперечлива.
