Обіймаю. Тих, хто не спить ночами, бо щосекунди чекає дзвінка з фронту. Або хоча б смс. Тих, хто молить Бога про зустріч. І тих, хто вже знає: зможе обійняти тільки подумки. Тих, у кого вже немає сил усміхатись, але треба. Бо поряд діти, їм теж страшно. А треба жити – і вчитись. І з ними вчитись, і замість їхніх вчителів вчити, бо вчителям теж важко, і вони, буває, зриваються…
1 січня нового року признаюсь: ніколи в своєму житті не дивився жодного концерту «Кварталу”95». Тільки іноді — фрагменти хвилин на 2-5, якими ілюструється чергове гавно їхнього виробництва. І то… Сьогодні зранку читаю чергові приклади їхнього так званого гумору, який знецінює все і вся у воюючій країні. Громадянами якої вони самі є. Це дивляться мільйони. І це мільйонам, мабуть, подобається.
А був же час, коли щедрувати заборонялося! Та й колядувати, меланкувати. Все заборонялося! А ми, групка студентів-журналістів і філологів Київського університету, щедрували. Розучували старовинні колядки, щедрівки, брали в університетському клубі народні костюми напрокат та й ходили вітати своїх викладачів, а здебільшого – письменників, режисерів, акторів напередодні нового року.
Не знаю в кого як, а в нас із Дастіном сьогодні був напружений день – знімали новорічні привітання Дастіна Негоффмана українському народові. Дастін ніяк не хотів входити в образ, не слухався режисера, не хотів чіпляти на себе цей ковпак чи то блазня, чи то якогось Клауса чи Пер-Ноеля.
Бути песимістом — здорово. Ти або маєш рацію або приємно здивований. Але я — оптиміст і постійно приємно здивований, хоча не завжди правий. Бути оптимістом легко. Треба лиш не читати новин і не слухати експертів. Чернівці — місто оптимістів, тут всі такі. Правда, останніми роками щось зовсім нема настрою. Але це минеться. Хоча гарантій нема, що минеться. Та то й не дивно. Навіть найвідоміші в світі фрази — i love you та made in china — обидві не дають жодних гарантій.
У лютому, коли я востаннє приїжджав у село до Гордія Сташівського чи то пак Серена, як шанобливо йменував свого тепер уже покійного друга, мене мучило одне питання, яке до того ж ніяк не вдавалося чітко сформулювати. Тоді протягом кількох місяців я жив пригнічений смертю Матея Бурдюґа, перекладача з санскриту й поета, з яким, випадково познайомившись на набережній коло моста Патона, неабияк здружився і часто бачився продовж півтора року і який у сімдесятисемирічному віці неспогадано без усякої видимої причини наклав на себе руки.
Я вже не пам’ятаю чому, але ти мені чомусь не подобалася. Ні, ти гарна, розумна, приваблива жінка. Але щось мене стримувало завжди. Я залюбки з тобою танцював повільні танці, відчував, як ти заклично притулялася до мене і часто дихала мені у ліву щоку. Ти зовсім не втомлювала мене, з тобою завжди було цікаво і затишно. Але мене щось стримувало. Я не розумів що саме.
Відвідала Поетичні читання захисників України, підтримала саму ідею, свого чоловіка, друзів і знайомих. Слухала тексти: різні, споглядально-філософські, іронічні, болючо-тривожні… І ніби ділилася на дві людини — літературного критика, який фіксує влучність метафор, несподіваність образів, поетичну культуру й зростання тих, кого давно знаю і з ким мала честь ділити колись сцену, та звичайну жінку, якій у серці відлунювало все те жахіття, яке вони бачили, пережили, вбиваючи ворога, ховаючи побратимів.
Андрій Бондар пише: проспав всі тривоги, але снився мертвий Путін в труні… Пригадую, в перші дні війни, у Києві. Перші тривоги, перші ракети, перше, ще незвідане ППО наше… Звуки й видовища, до яких нас ніхто ніколи не готував. Коли хотілося загребтися поглибше в землю, ближче до її ядра. Вирить якусь затишну нору…
Звісно, я пів ночі не спав. Тепер вже можна говорити, але моє серце майже зупинилося, коли всоте задзвонив телефон і голос на тому кінці сказав: «Вони влучили ракетою у пологовий». Вони. Влучили. Ракетою. У пологовий. Потім голос перетелефонував: «Видихай. Ракета пройшла по дотичній. ДСНСники молодці – витягли швидко 4-х породіль».
