… Днями побачила у морозному київському небі над Дніпром припізнілих гусей. Білих і безпечних та, вочевидь, стомлених холодом висоти й відстанню. Декілька навіть відставали від клину, схоже, це перший їхній далекий політ… Що впало у очі, якась несвоєчасність цієї картинки. І швидко підкрався страх, що раптом цей шляхетний, безпечний клин наздоженуть хижі шахеди. Яких так багато сьогодні у нашому небі. Або ж налетять хуртовини і крижані вітри теж із Сибіру.
Німецький письменник Вінгфрід Зебальд в своїй книзі «Повітряна війна і література» описує досвід свого колеги, ще одного німецького письменника Ганса Носсака, який пережив апокаліптичне бомбардування Гамбургу королівськими ВПС Британії (операція «Гоморра») в 1945 році. Continue reading
Причинно-наслідкові зв’язки? Та у нас 75% навіть не здатні вимовити такого. У мене сусідка — баба Наташа. 80 років +. У 2021 році, зустрівши мене біля під’їзду: «То все бандери винні, і війни ніякої немає з росією, а солдати українські там просто гроші заробляють, якби не це – давно вже б усе скінчилося. І взагалі я руська, тільки у школу українську змушували ходити. А тепер мені забороняють у церкву московського патріархату ходити»…
Вчора був День сексу… В любовних піснях кінь завуальовано означає чоловічий прутень. У військових же кінь – це просто кінь. Але ця пісня особлива – військово-любовна. Її вважають маршем Нестора Махна. Розпрягайте, хлопці, коні, Та лягайте спочивать, (втомлені махновці спатимуть) А я піду в сад вишневий, (тільки йому закоханому не до сну) В сад криниченьку копать (копати криниченьку означає залицятися, підбивати клинці).
Нема нічого кращого, як вдосвіта стати в селі на воротях, та чекати, коли хтось проходитиме повз двір. Дочекатися.
— Доброго ранку!
— Драстуйте!
— Кісінджер, кажуть, вмер!
Сніг сіється і сіється… Запорошує наш сад, перемітає вузьку стежку і мої сліди… В такі хвилини я почуваюся трохи Робінзоном. Нікуди не йду. Нікого не чекаю. Навколо мене – біла німа пустеля… Все те, що так недавно рясно цвіло, буяло , п’янило і було мені райським садом, тепер – принишкло, зіщулилось, замовкло аж до весни. І часом мені здається, що я – сама-самісінька на цьому велетенському білому острові… Така тут глибока тиша…
Якось у соціальній мережі промайнуло відео, де російська жінка їде в тролейбусі та щосили проклинає Україну, бо та вбила її сина. Дарма, що він попхався на чужу землю зі зброєю в руках. Дарма, що саме влада її країни мобілізувала його на злочин. Дарма, що вона, як мати, змовчала, відпустила, може, ще й благословила сина на вбивства. Але в усіх гріхах винна Україна.
Щодо сварки навколо заяви Фаріон, що ті, хто боронить Україну на передовій, але вживає російську мову, не є для неї українцями… Пропоную подумати разом, занурившись у складність проблеми. Бо наразі сварка йде з категоричних позицій, з навішуванням ярликів. А це тому, що є спрощення реальності: правда завжди складна і вимагає аналізу, думання!
Телефон від нього задзвонив тоді, коли я відповісти не міг – за кордоном не став карати всіх моїх дозвонювачів дикими тарифами роумінгу. Але для чого я знадобився чоловікові із Чернівців, який кілька років тому приймав нас там із сином, але з яким ми до того не були зовсім знайомі..? Вже дома запитав про те його товариша, який, зрештою, і поміг нам отаборитися тоді в Чернівцях: «Чому дзвонив Іван Михайлович?».
Почув у гаражі розмову двох дуже літніх містян. Один притулився до старого «Москвича», а інший порався біля не менш старої «Лади». Вони вели розмову про поточний момент, але використовували наративи давно минулих літ. Вони продовжували жити в тих часах. Їх вже ніхто не переробить. Я також не збирався цього робити.
