Завжди цікавила ландшафтна складова. Адже вона беззаперечно впливає на суспільні моделі, форму та швидкість історичного розвитку. Та позначається на формуванні історичних областей, які мають не тільки різну природу рельєфу та клімату чи транспортно-комунікаційні особливості, а ще соціокультурні, соціопсихологічні, конфесійні різниці та, відповідно, власну енергетику розвитку.
Ах так, ми ж хитрі. Ми ж хочемо бути руськогаварящіми і не руськими, руськими і не в Росії. Ми ж хочемо виховувати дітей в атмосфері брехні та неповаги до закону і жити в країні високої моральности та духовности. Ми ж хочемо для зовнішнього світу бути українцями, а фактично – росіянами. На уроці – україномовними, а на перерві – руськогаварящімі.
Ви тільки подивіться, як вони лізуть з усіх щілин! Щойно специфічна «слуга народу» Безугла публічно накинулась на Валерія Залужного. Ми не знаємо, сама чи її спрямували, але наїзд чиєїсь слуги ідеально ліг у сценарій, написаний невидимою рукою. Небезпечний сценарій.
До 10-ліття Третього Майдану доля зробила мені подарунок, якого я спочатку не оцінила: і вчора в літаку з Варшави до Берліна, і сьогодні за сніданком у ресторані берлінського Literaturhaus у мене за спиною жваво, голосно й безцеремонно, як тільки вони вміють, торохтіли “рускіє женщіни”…
Леонід Ісаченко написав справжній, правдивий роман «Гонитва на виживання» (видавництво «Апріорі»). Це перша художня річ у доробку знаного в Україні журналіста. Читачам відома його прекрасна публіцистика, яка друкувалася в різних часописах, він довгий час працював в «Урядовому кур’єрі», був головним редактором чернігівської «Деснянської правди». Останнім часом видав кілька публіцистичних книжок.
Оскільки мені вже довелося прочитати кілька дописів про роман Рафєєнка “Петрикор: запах землі після дощу”, хочу вставити і свої 5 копійок. Одразу зазначу: переважно всі коми у цьому романі на місці, є, звичайно, й одруківки, але їх не так багато, як дехто пише. З мовного погляду твір теж не найгірший, хоча мова його й не рафінована, трапляються й слова на “б” і “х”.
Про Пушкіна. Не про те, як він був глашатаєм імперськості. Про Пушкіна поета. Якшо хтось досі вважаєте його великим, таким, шо заслуговує на пам’ятники… Чи хтось читав Гайнріха Еппа? А Джона Кітса? А Артюра Рембо чи Персі Біші Шеллі, чи Шандора Петефі, Емілі Діккенсон?
Спеціально, аби заспокоїти панікерів в Україні до Києва прибув шеф Пентагону Ллойд Остін… «Я щойно прибув до Києва, щоб зустрітися з українськими лідерами. Сьогодні я тут, щоб передати важливе повідомлення – Сполучені Штати продовжуватимуть підтримувати Україну в їхній боротьбі за свободу проти агресії Росії як зараз, так і в майбутньому».
Майже сорок років тому в одному з віршів я запитав сам себе:
Невже ти косиш на чужому,
Спиною вчувши вила з тьми?
Якщо й вертатимеш додому,
Невже співатимеш псалми?
Не хотів виглядати тоді замшілим псальмопівцем, але поляки, які якраз у ті переломні часи готували до друку щось із перекладів молодих українських поетів, обійшлися без моєї добірки.
Я змушений говорити про Фаріон, хоч вона належить до іншої конкуруючої політичної сили. Її звільнили, як уже знаєте, з Львівської політехніки за те, що вона щось там казала. Я не є видатним «фаріонознавцем», але знаю і розумію – її звільнили за те, що вона занадто активно і занадто некоректно захищала українську мову. Я не можу зрозуміти, а на фіга нам коректна Фаріон?
