Твердження Сергія Пантюка (нар. 10 лютого 1966) «насправді я обожнюю тільки себе!» можна, на перший погляд, трактувати як прояв еґоцентризму. Поети не написали б жодного рядка, якби не любили себе, тому що пізнаючи себе, вони за аналогією чи контрастом пізнають інших, відчувають, переживають ІНШОГО як себе.
Сьогодні, 7 лютого 1949 року у Гуляйполі народився великий український поет Григорій Лютий. Торік, на початку квітня його не стало… Уже, напевно, іншому, повоєнному поколінню українців — мудрішому, освіченішому, патріотичнішому — ще належить перечитати і переосмислити ким же ж він був, Григорій Лютий…
Оці мої дилетантські (як називають їх професори-мовники) роздуми щодо одної з причин вимирання української мови в Україні були видрукувані ще 2009 року в тижневику «Слово Просвіти» за 16-22 липня під назвою «Унадився журавель до бабиних конопель». Я тоді сподівався на виважену, спокійну і вдумливу полеміку, але, на жаль, конструктивної розмови не відбулося – лише звинувачення й заперечення.
У лютому, коли я востаннє приїжджав у село до Гордія Сташівського чи то пак Серена, як шанобливо йменував свого тепер уже покійного друга, мене мучило одне питання, яке до того ж ніяк не вдавалося чітко сформулювати. Тоді протягом кількох місяців я жив пригнічений смертю Матея Бурдюґа, перекладача з санскриту й поета, з яким, випадково познайомившись на набережній коло моста Патона, неабияк здружився і часто бачився продовж півтора року і який у сімдесятисемирічному віці неспогадано без усякої видимої причини наклав на себе руки.
Почитала текст колеги про її опори, яких нема, і вирішила, що треба більше, чесно і публічно говорити, бо таке враження, що всі навколо залізні, а потім до мене приходять люди і кажуть, що вони «поламалися». І я, до слова, теж «ламаюся» часто. … Написав мені на днях однокласник, спитав, як я і чи війна сильно вплинула? Я не знайшла, що відповісти. Ну, бо виходить, що не сильно — хата, руки, ноги і голова є, працюю, живу за півгодини транспортом від моря, гріх нить…
Війна продовжується. Її кривавий танок зі смертю далекий від фіналу, і ті «марафонці», які думають що ми за мить від перемоги, сильно помиляються. Згідно провладного наративу, у нас далеко не один фронт… ще є економічний, духовний, культурний, ну, і решта фронтів. Зрештою, за кількості фронтів ми «взули» Третій Рейх, феєричніше «мочимо», аніж «Динамо» — «Барселону» в 97-му!
Кажуть, що найкращий бій це той, якого вдалося уникнути. Якщо вже дуже кортить пошукати винних у цій війні окрім її безпосереднього ініціатора — росію, то варто дивитись не на Зеленського чи Порошенка, а трохи ширше. Порошенко і Зеленський прийшли до влади, коли війна вже тривала, відмотати час назад їм було не під силу.
У серії «Війна без вибору» львівського видавництва «Апріорі» вийшов роман Леоніда Ісаченка «Гонитва на виживання». У соціальних мережах вже розгорілася дискусія про цей роман, у якому під час боїв за Ірпінь жінка без пояснень кидає власного чоловіка і зникає з його життя, не пояснюючи мотивів свого вчинку.
А хіба можна порівнювати? А чого це не можна порівнювати? Всі люди все життя тільки те й роблять, що порівнюють усе, що бачать і навіть чого не бачать. Особливо актуальними завжди були й будуть порівняння на міжнародному, а тим більш на міжетнічному рівні. І нічого поганого немає в тому, щоб з’ясувати, в кого більший ВНП, в кого потужніші спортсмени, літаки й бугаї, хто краще співає й танцює і в кого більше ВІЛ-інфікованих. Знання – сила!
Не знаю чому, але з роками зі всього ряснобарвя хризантем у моєму саду залишилися самі тільки жовті. Та й то лишень два жовтаві, як алебастер, кущики, один темно-золотистий, себто бериловий і ось цей пишний сліпучо-жовтий кущ, найбільший за висотою стебел і розміром пелюсток. Утім, відколи я переїхав жити на Серенове обійстя, то за три роки не посадив тут жодної квітки.
