Кобзар Василь Нечепа каже, що професор Василь Яременко вже й сам часом забуває скільки йому років. У товаристві чарівних дівчат – молодший, з-поміж козаків – раптом старший. Але як би там було — перескочив 90! І ото в такі літа ні дня не сидить вдома. Вчора був іменинником сам, а сьогодні зрання він вже на Оболоні, в університеті Бориса Грінченка, і не проминув нагоди, аби зайти, привітати з уродинами свого учня – Валерія Ясиновського.
Втретє за ніч прокидаюсь через тривожні сновидіння … Заглядаю на годинник: 4:00. Намагаюсь знову заснути, рахуючи в думках до 10-ти, потім до 20-ти, до 50-ти і навпаки… Сон не йде, а в голові бринять думки про наших оборонців, про двоюрідних братів, які з першого дня на війні, про рідних, які досі перебувають під окупацією, про перші дні повномасштабного вторгнення, про сотні тисяч невинно вбитих країною-людожером дорослих і дітей, про беззахисних тварин, про…..
Я вдруге за півтора року повернувся додому. Перший раз суспільний настрій був геть не той, що сьогодні, і це не так кинулося в очі: Київ – не місто, що воює. Не столиця країни, що воює. У Києві про війну нагадують тільки малопомітні, сором’язливі написи на стінах: «Укриття».
Найбільше моє бажання після закінчення війни, поїхати туди, де нема російської мови. Нещодавно, сидячи в кав‘ярні, я просто почала плакати. І коли подруга спитала, чому я плачу, відповіла: «Бо люди поруч говорять російською». Я рідко пишу на такі теми, і у нас в суспільстві їх так боязко підіймати, теми особистих переживань військових, бо ліпше жити в ілюзії картинок і сили цих людей.
У мережі Фейсбук періодично проскакують розпачливі здивування, мовляв, як це можливо, що інтерв’ю з путіним вже набрало сотні мільйонів переглядів? Хто взагалі таке дивиться і нащо?! Але такий контент чомусь завжди цікавий людям. Серіали і документалки про маніяків і серійних убивць завжди мають високі рейтинги на imdb.
У Василя Герасим’юка, автора збірки «Космацький узір», є вірш – «Де гуцули?». На час написання сього вірша п. Василь ще мешкав у столиці й наїжджав на свою малу батьківщину (куди нарешті повернувся з початком Великої війни) та поставив собі отсе запитання. Слідом за ним перейнявся нині у Києві і я:
Залужний мав би подякувати за те, що його звільнили. Насправді це – послуга. Тепер він назавжди увійде в історію як переможець! І знаючи реальний стан справ у військах після двох виснажливих років війни, ризикну припустити: залізному генералу навряд чи вдалося би повторити подвиг добровольців 2022 року.
«Є чотири типи офіцерів. Перший – дурні та ліниві. Вони нікому не нашкодять. Другий – працелюбні та розумні. З них виходять чудові офіцери генштабу, і є гарантія, що вони все зроблять правильно. Третій – працелюбні та дурні. Вони становлять загрозу і їх слід одразу звільнити: через них багато непотрібної роботи всім іншим. Нарешті, є розумні та ліниві. Вони підходять для найвідповідальніших посад» — Еріх фон Манштейн.
Почитала коменти соціальної мережі – і трохи здивувалась, що серед такого масового емоційного сум’яття ніхто не згадує “знаку” під час інавґурації-2019. Ці літописні “знаки” під час інавґурації в Україні кожного нового президента взагалі мали би вже досі привернути увагу коли не якихось новітніх авгурів, то принаймні людей із розвиненою уявою, тут цілий провіденціалістський теологічний трактат писати впору.
Увесь учорашній вечір в інфопросторі — якесь абсолютне нестримне, як і належить стихії, цунамі подяк Залужному від багатьох, часто антагоністичних людей і середовищ. До якого додається обурення цим, загалом, давно очікуваним, указом про відставку. Такі емоції не підробиш, не прорахуєш, не простимулюєш.
